Серед пів сотні трупів ворожих штурмовиків на кілометр посадки завжди можуть переховуватися кілька живих, які прикидаються мертвими. Завдання уважного аеророзвідника — виявити цю ворожу хитрість і вказати на ворога екіпажам FPV­дронів чи розрахункам артилеристів.

Не менш важливий момент бойової роботи — обов’язкове патрулювання підступів до передової в будь­яких погодних умовах, особливо в туман, дощ, снігопад чи сильний вітер. Саме тоді окупанти, сподіваючись на відсутність наших дронів у небі, можуть спробувати просунутися до переднього краю, тож очі в небі мають бути завжди.

А ще до завдань аеророзвідників додалося патрулювання ближнього тилу наших позицій, адже дистанційне мінування та ворожі дрони­ждуни стали серйозною загрозою для логістики переднього краю. Тож виявити і знешкодити загрозу постачанню передових позицій — для розвідників пріоритет.

Знаходити і знищувати ворога просто

Захисникові України з позивним «Бабай» незабаром виповниться 30 років. Родом він з Миколаївщини. Свій позивний вигадав ще в дитинстві для онлайн­ігор. Згодом цей нік став армійським позивним.

Майже все доросле життя Євгенія пов’язане із ЗСУ. За десять років він пройшов шлях від строковика й військовослужбовця роти охорони до аеророзвідника і служить нині у 40 артилерійській бригаді та виконує обов’язки командира батареї.

«Прийшов на строкову службу, потрапив у «Десну». Там пів року проходив курс молодого бійця, склав присягу і потрапив далі служити строкову службу в 43 бригаді. Потім підписав контракт, щоб поїхати на схід захищати Україну. Це вже було 2017—2018 років.

У нас це була артилерія, яка стояла за 40 кілометрів від передньої лінії. Я тоді був у роті охорони, і моїм завданням було просто охороняти техніку. Переважно виконував якісь обов’язки: завантажити чи вивантажити БК. Порівняно з 2022 роком і війною потім до сьогодні це дуже велика різниця. Тепер відчуваю, що триває війна, а на той момент це була просто операція військових сил», — розповідає він.

У січні 2020 року «Бабай» перейшов до 40 окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта в дивізіон артилерійської розвідки. Саме тоді його військова спеціалізація поступово змістилася від охорони артилерійської техніки до пошуку цілей і спостереження за ворогом.

Євгеній розповідає, що аеророзвідник не лише знаходить ціль, а й передає її тим, хто може найшвидше завдати ураження. Один і той самий Mavic, за словами військового, може працювати в інтересах FPV­операторів, для артилеристів або мінометників і для піхоти. Він здатний спочатку знаходити ціль, а після її виявлення — коригувати вогонь різних засобів.

Повномасштабне вторгнення значно розширило перелік безпілотних систем, які довелося опановувати. Упродовж 2022—2024 років «Бабай» навчився працювати і з квадрокоптерами, і з безпілотниками літакового типу.

«Я почав учитися і розвиватися в плані армії, у плані розвідки, вже коли потрапив у 40 бригаду. Під час повномасштабного вторгнення поїхав у Німеччину на навчання на крило Puma LE, пробув там десять днів.

Після того як повернувся, мене відправили у 25 бригаду на кілька місяців. Трохи там попрацював і повернувся назад у підрозділ. Потім знову поїхав і відучився на крило «Фурія», попрацював на цьому БпЛА, навчився і попрацював на «Лелеці». Була в мене така проста робота — знаходити ворога і знищувати його.

Працювати на квадрокоптері типу Mavic чи працювати на крилі — це дуже велика різниця, звісно. По суті, всі крила однотипні. Там нічого важкого немає, вони всі однакові. А ось Mavic — у нього дальність роботи в розвідці кілометрів 10—15. Це залежить, звичайно, від антени, самого пілота, оператора, який стежить за обладнанням. А є крила, які літають на 40—50 кілометрів, 60—70, навіть на 180 кілометрів. А окремі можуть літати 12 годин на 2000 кілометрів», — каже «Бабай».

Погані загарбники ховаються серед трупів уже хороших

Утім навіть найдосконаліша оптика не звільняє оператора від потреби уважно зчитувати місцевість. Узимку рух окупантів видають сліди на свіжому снігу, в інші пори року — натоптані стежки, зламані гілки із зів’ялим листям, сміття, маскувальні накидки тощо. Додатковою ознакою присутності людей іноді стають коти чи собаки, які тримаються поблизу позицій. Однак сама по собі присутність тварини ще не свідчать про перебування там загарбників. Кожне спостереження слід оцінювати комплексно, порівнюючи з іншими деталями та підсумками попередніх вильотів.

Саме порівняння картинки в різний час допомагає помічати зміни, які окупант намагається приховати. Це стосується не лише укриттів чи техніки, а й самих загарбників, які можуть по кільканадцять годин або навіть по кілька діб прикидатися мертвими серед трупів своїх.

«Коли летимо вздовж посадки, проглядаємо її: там можуть лежати кілька хороших, тобто мертвих окупантів, але поміж ними трапляються й погані — живі загарбники. Дуже часто вони прикидаються вбитими і лежать поміж трупами годинами, навіть по кілька діб. Тому щоразу, коли пролітаю над посадкою, запам’ятовую, як лежить той чи інший труп.

Якщо під час наступного вильоту бачу якісь зміни в його положенні — нога якось інакше лежить або рука, — то це той, хто прикидається трупом. Бо ж він не може постійно лежати в одному положенні. Якщо це помічаю, то потім прилітаю зі скидом.

Якось нарахував 40—60 ворожих трупів орієнтовно на кілометр посадки. І це все було набито за два­три дні. Це тоді вони якраз пішли штурмувати і спочатку заходили по десятеро, потім по п’ятеро, потім по двоє. Їх набили переважно FPV, артилерією, мінометами, скидами», — згадує військовослужбовець окремі моменти бойової роботи аеророзвідника.

Один з найпомітніших для Євгенія епізодів пов’язаний зі Слобожанською наступальною операцією осені 2022 року, коли вдалося визволити майже всю тимчасово окуповану територію Харківської області. Тоді безпілотники ще не заполонили небо так щільно, але вже давали змогу системно вивчати роботу ворожої артилерії. Зокрема поблизу Балаклії розвідники не обмежувалися пошуком цілі безпосередньо перед ударом, а здійснювали тривале спостереження. Такий підхід допоміг встановити маршрути окупантів, розташування вогневих позицій, з яких ворожа артилерія могла почати працювати після переходу наших військ у наступ.

«Ми тоді вже працювали «мавіками» і мали завдання регулярно відстежувати ворожі позиції: підіймали дрон на 500—600 метрів і перевіряли, звідки виходи снарядів, де працює їхня артилерія. Майже тиждень чи навіть більше ми їх вивчали.

Певний час ми підіймалися з періодичністю 20 хвилин, пів години висіли і потім через 20 хвилин знову підіймалися. Тобто ми спостерігали за обстановкою, яка була на території загарбників, і вивчали їхню логістику, з’ясовували, де в них вогневі точки і звідки вони відпрацьовуватимуть у разі нашого наступу. Таким способом ми перекрили їм контрбатарейну боротьбу.

Коли почався наш наступ на кацапів і ми вичищали Харківську область, то вже чітко знали, де стоїть їхня артилерія. Тільки вони виїжджали, а ми вже їх накривали. Пам’ятаю, що з першого пострілу було влучання в їхню САУ. І другий вибух також був поряд», — ділиться спогадами Євгеній.

Тоді погодні умови сприяли розвідникам, однак так бувало не завжди. Опади, туман і сильний вітер значно ускладнюють сам політ, погіршують якість зображення і збільшують ризик втратити дрон. Тож у таких умовах більшість пілотів літати не ризикують.

Окупант також ураховує погоду, намагаючись використовувати періоди поганої видимості для пересування або штурмових дій. Якщо більшість українських безпілотників у цей час не підіймається, ворожа піхота розраховує наблизитися до наших позицій непоміченою. У таких ситуаціях рятівним може стати нетипове рішення оператора все­таки підняти дрон у повітря попри вкрай несприятливі погодні умови. Один з таких випадків трапився взимку на ділянці між позиціями поблизу Синьківки та Кругляківки на Харківщині.

«Ішов дуже сильний сніг з дощем, був туман, а тому майже ніхто з пілотів не літав. Я тоді вирішив ризикнути й пролетіти півтора­два кілометри. Такою була відстань до ворога. Думаю собі: нічого страшного, якщо дрон намокне. Подивлюся й переконаюся, що все добре. І так вийшло, що долітаю і бачу там штурмову групу окупантів кількістю десять особин. У цей момент ми й викликали наші FPV і почали їх розбирати. А вони розраховували, що в таку погоду їх ніхто не помітить. Однак я полетів — і ми знищили ворожу штурмову групу», — розповідає «Бабай».

У цивільному житті боєць уже себе не бачить

За оцінкою аеророзвідника, до 2025 року дістатися позицій було значно простіше. Тоді FPV­дрони ще не застосовували в нинішніх масштабах, багато з них не долітали або їх придушували засоби РЕБ. Особливо помітно ситуація почала погіршуватися восени 2025 року, коли масовішими стали оптоволоконні дрони й так звані ждуни, які очікують на ціль поблизу доріг.

Через збільшення дальності польоту безпілотників аеророзвідка тепер працює не лише по передньому краї й у ворожому тилу. Дрони перевіряють власні логістичні маршрути на дистанційне мінування й замасковані FPV, щоб забезпечити проїзд техніки і заміну особового складу.

Однією з найнебезпечніших загроз на дорогах Євгеній називає дрони російського підрозділу «рубікон». За його спостереженнями, вони зазвичай діють групою: перший апарат атакує транспорт, а наступні очікують на людей, які залишать машину або спробують евакуювати постраждалих.

«рубікон» я відчував на собі — вони працюють не поодинці. Буває дві­три одиниці, які прилітають на дорогу і чекають. Якось трапився такий випадок: я заїжджав на позицію, і перед нами прилетів FPV. Перед машиною був розрив, тож він у нас не влучив. Ми проїхали ще метрів зо сто — там сиділи ще два дрони­ждуни. Вискочивши з машини, заховалися під дерево. Другий FPV почав підійматися і чогось просто перевернувся й підірвав сам себе. А третій уже завис над нами. Нам тоді пощастило, що був туман: ворог покружляв хвилин зо п’ять і відлетів. Але ті п’ять хвилин він нас таки полякав, і довелося, тікаючи, побігати під деревом», — зітхає військовий.

Іншого разу екіпаж «Бабая» допомагав евакуювати пораненого військовослужбовця. Дорогою назад FPV вибухнув приблизно за метр від автомобіля. Військові встигли залишити машину, після чого до них одразу полетів другий дрон.

Досвід аеророзвідки, робота на різних безпілотних комплексах і служба на солдатських і сержантських посадах стали основою для подальшого кар’єрного зростання Євгенія, тому він планує надалі розвиватися у війську.

Завершення війни боєць не пов’язує з поверненням до цивільного життя. Після десяти років служби армія стала для нього не тимчасовим етапом, а професією, в якій він бачить своє майбутнє.

«Я вже людина військова. Себе в цивільному житті не бачу ніяк, а хочу розвиватися у війську далі. Після війни, думаю, армія точно не втратить значення. Вона буде тільки посилюватися і покращуватися. У мене зараз сержантський контракт, але буду підписувати офіцерський — готовий його підписати хоч на 15, хоч на 20 років.

Часом питають: «Чим ви мотивуєтеся, щоб іти в армію?». Скажу так: навіщо мені окрема мотивація? Щоб захищати своїх рідних, мені мотивації не треба. Я просто маю робити свою бойову роботу. Саме тому і не бачу себе цивільною людиною», — наголошує на завершення розповіді Євгеній.