ПРОБЛЕМА

«Урядовий кур’єр» продовжує дискусію про державне телебачення

 

Олександр  МАКАРСЬКИЙ,
професор
для «Урядового кур’єра»

Тема створення суспільного мовлення — багатогранна. Ця публікація містить низку нових пропозицій. Нині в нашій державі працюють Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія, 28 обласних (регіональних, міських) державних телерадіоорганізацій, студія «Укртелефільм», Державна телерадіокомпанія «Всесвітня служба «УТР», Державна ТРК «Культура».

Як «зрізали»  гострі кути

Мовлення в Україні народжувалося, як і повсюдно в світі, «крапково».  Спочатку виникали автономні студії в окремих містах (столиця, обласні центри). Потім, з появою і розвитком систем радіорелейних ліній, котрі дали змогу передавати сигнали на далекі відстані, в усіх країнах виникали, формувалися мережі. І в нас була така, побудована за зразком ВВС, — УТ (Українське телебачення).

Та на відміну від англійської, в якій програмна політика здійснювалася на базі дотримання принципів свободи слова, наша була гранично централізована. Кожна передача з регіонів перед показом «на республіку» проходила прискіпливу цензуру в Києві, де ідеологічний партійний тиск через близькість ЦК КПУ був набагато сильнішим, ніж у регіонах. Тому не те щоб гострі кути згладжувалися, їх просто вилучали. Часом — разом з усією передачею.

Автономне  плавання

З набуттям незалежності ця система померла, і всі державні ТРО вирушили в «автономне плавання», хоч були мало пристосовані до цього. Одна річ — готувати для щоденного мовлення на загальному каналі у виділених відрізках часу кілька годин програмного продукту, інша — цілодобове мовлення з тим самим штатом, з тими самими виробничими потужностями. До того ж, невдовзі тодішній Президент Л. Кучма віддав «комерційникам» потужний канал, на якому працювали обласні студії (кажу так, бо був на нараді, де він дав старт цьому процесу). Через це зменшилися площі покриття територій сигналом  для більшості державних місцевих мовників, і вони втратили частину аудиторії, наприклад, в Донецькій області — більш як половину.

Генеральні директори обласних ТРК, розуміючи, що зруйнувавши мережеве мовлення, з водою виплеснули й дитину, мріяли в другій половині 90-х самотужки поновити таку систему (і американці, й німці, і англійці, і росіяни не відмовлялися і не відмовляються від неї). Та  не було фінансових можливостей сплачувати величезні суми за розповсюдження передач від будь-якого місцевого мовника по теренах всієї України. Ідею створення мега-каналу силами всіх державних мовників у 2007 р. висловлював тодішній очільник Держтелерадіо Е. Прутник, та далі балачок справа не зрушила. Думаю, ті балачки не прийшлися до вподоби власникам комерційних ТРО, нашим телемагнатам, бо такий канал міг би стати найпотужнішим гравцем на ринку телевізійної реклами.

Закони  народжуються і… вмирають

Восени минулого року на вищому рівні було затверджено концепцію створення і діяльності Національної громадської телерадіокомпанії України, а невдовзі розроблено відповідний закон. Він мав на меті трансформувати систему державного телебачення в цілому, зібрати під одним дахом НГТРК всіх мовників, створити одну гігантську організацію (подібне було вчинено у 1991 р., коли Держтелерадіо УРСР реорганізували в Державну ТРК України, проіснувала вона до 1995 р.), передати їй майно з державної власності, створити наглядові ради, два роки годувати цього велетня з бюджету, а потім — хай фінансується за рахунок абонентної плати, реклами, спонсорів тощо.

Вся ця нежиттєздатна конструкція могла б стати предметом критики, але вона не має сенсу: нещодавня поява свіженького проекту закону «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України», народженого в тому ж «пологовому будинку», що й проект закону про Національну громадську ТРК — в Держкомтелерадіо, свідчить, що на  амбітному плані створення, мабуть, чи не найбільшої в світі ТРК поставлено хрест.

Та цей план мав один плюс: він ставив питання про майбутнє державного мовлення в країні комплексно, а новий проект торкається лише двох мовників — НТКУ і НРКУ. Про решту телерадіоорганізацій  не згадує. Може, нині там усе чудово, ДТРК — лідери в своїх регіонах, мають найвищі рейтинги, є дуже успішними? Поклавши руку на серце, скажемо відверто: ці мовники не стільки живуть, скільки виживають. Та вони варті кращої долі.

Алгоритм  трансформації

Усі, принаймні на словах і «в принципі», згодні з тим, що державні мовники мають стати суспільними. Та розмірковуючи над питаннями про здійснення цієї трансформації, мені здається, здебільшого думають, як застосувати для неї «старі лекала» — досвід організації суспільного мовлення у передових країнах Заходу. Але там ці процеси відбувалися  до часів «цифрового суспільства», до часів бурхливого розвитку інформаційних технологій, котрі докорінно змінили ландшафт комунікативного простору.

Тоді реалізація місії суспільного мовлення — якісні інформація, освіта, розвага — здійснювалася у відповідності з рівнем технологій на одному-двох широкоформатних каналах з найширшим «асортиментом» програм, бо суспільне телебачення — телебачення для всіх, воно не має вузької цільової аудиторії. За такою логікою побудований і останній український проект закону про суспільне ТБ і РМ, розроблений в Держкомтелерадіо, і проект закону про суспільне мовлення народного депутата А. Шевченка зі співавторами,  зареєстрований у Верховній Раді ще в минулому році.

Чи є оптимальним нині, в часи доступності для глядача десятків і десятків каналів, такий підхід? Особливо з урахуванням перспективи: через лічені роки запанує цифрове наземне телебачення, розвивається дедалі швидше високоякісне Інтернет-телебачення — IPTV, мобільне ТБ. Може, краще розвивати суспільне мовлення як низку, як пучок спеціалізованих, вузькоформатних каналів? При цьому з опорою не тільки на НТКУ, а й на обласні державні ТРК? Зовсім непогано почуває себе штаб-квартира CNN у Атланті чи німецького другого загальнодержавного ТБ ZDF у Майнці. А ми все тягнемо до столиці. Чому б, наприклад, не спеціалізувати Харківську ОДТРК на дитячій тематиці, не зробити там штаб-квартиру дитячого каналу суспільного мовлення?

Вузькоформатні канали з широким показом

У 60-ті роки, коли там працював, у Харкові знімали прекрасні телефільми для дітей, і ці фільми показували всі студії СРСР (згадав «Тореадорів з Васюківки» Г. Дергачової). Я не за те, щоб весь дитячий контент готувався у Харкові. Я за те, щоб там були сконцентровані кошти на замовлення такого контенту та менеджмент дитячого каналу. Інші суспільні мовники мали б змогу отримувати в Харкові замовлення, пропонуючи власні проекти циклів для тих, кому від 3-х до 16-17-ти. Отримувати не «просто так», а конкуруючи з іншими СТРК на тендерах. Так само харків’яни шукали б щастя  на тендерах десь «у столиці» іншого спеціалізованого каналу — в Одесі чи Львові, пропонуючи відповідний тематиці тамтешніх каналів продукт, і в разі перемоги — заробляли б на такому замовленні.

Третім вектором роботи харків’ян, окрім виробництва програмної продукції, забезпечення роботи одного загальноукраїнського нішевого каналу, стала б підготовка інформаційних, аналітичних матеріалів про регіональні події (у розумних, «підйомних» обсягах). А Запоріжжя, скажімо, стало б центром каналу про Україну на кшталт «Viasat History».

Я умовно називаю міста (Харків, Запоріжжя і т. і.) та тематичні напрямки. Суть у принципі задоволення глядацьких інтересів суспільним мовленням завдяки існуванню низки вузькоформатних каналів. Зрозуміло, їхня потрібна кількість значно менша за наявну чисельність місцевих державних мовників. Та невеликі студії у невеликих центрах могли б мати не три, а два напрямки роботи: висвітлення місцевого життя і участь у підготовці контенту для тематичних каналів. Конкурентна боротьба за замовлення, створення передач для всієї країни стали б чинниками задоволення амбіцій творчих колективів цих компаній, передумовами покращення якості продукції.  

У телестолиці  — вся країна

Беззаперечно, суспільний новинний, аналітичний канал про громадське життя, політичні події мусить базуватися в центрі цих подій, у столиці. На ньому, як це робиться не в одній країні світу, варто було б дати час для мовлення місцевим ТРК у виділених для цього вікнах кількох форматів (логічно, якщо Дніпропетровськ чи Одеса робитимуть матеріали про те, що відбувається в їхніх регіонах, у більшому обсязі, ніж Чернігів або Суми).

Запропонована мною схема розбудови суспільного мовлення могла б ще й стати своєрідним експериментальним майданчиком для напрацювання моделей ефективного менеджменту такого мовлення, якщо законодавчо забезпечити варіативність форм управління СТРК, бо врешті-решт, навіщо суспільству утримувати тих, хто не спроможний запропонувати якісне наповнення ефіру за прийнятною ціною.