Він знав усі прозріння знаки

ДАТА

Завтра минає 130 років від дня народження українця Давида Бурлюка,  який потужно вплинув на розвиток світового авангарду в живописі й поезії
 

Він був особливим у всьому. Ті, хто знав його близько, відзначали нестримний клекіт, бурління, бунтівливість, співзвучні бурі чи бурану. Де з’являвся Давид Бурлюк, усе оживало, змінювалося, активізувалося. Доля не помилилася, наділивши митця таким прізвищем і відвівши роль реактивного двигуна у живописі й літературі.

Проживши майже 85 років, він залишився в історії світової культури як «батько російського футуризму», «американський Ван Гог», основоположник японської гравюри на лінолеумі. І це далеко не повний перелік його заслуг, оскільки Давид Бурлюк залишив унікальну творчу спадщину в багатьох країнах, де встиг побувати і де жив, — Україні, США, Росії, Японії, Франції, Німеччині, Португалії, Італії, Чехословаччині. В його активі — понад 15 тисяч (!) живописних полотен і майже 3 тисячі віршів, які, на жаль, поки що не зібрані і не систематизовані.

…Уперше про подробиці життя славетного земляка почув від незабутнього Олега Кіндратовича Бабишкіна, якому складав екзамен з літератури народів СРСР як студент факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Наприкінці 1970-х про буржуазного митця із США не заведено було говорити вголос. А ось професор-науковець, який мав звичку запитувати кожного студента, звідки родом, зачувши про мою Сумщину, відразу ж пожвавішав. Мовляв, слобожанська земля подарувала світові солов’я-лірика Олександра Олеся і… Давида Бурлюка.

Про другого доводилося чути лише в контексті Володимира Маяковського (адже саме Давид Давидович відкрив майбутнього поета). До того ж тоді чомусь вважали, що він народився чи то в Курській, чи то в Бєлгородській області. Але тавро емігранта, здавалося, назавжди поставило металевий шлагбаум на шляху його повернення на історичну батьківщину.

Однак історія не тільки цікава, а й непередбачувана. Чи могли подумати наприкінці 1970-х, що через менш як три десятиріччя ім’я Давида Бурлюка тріумфально зазвучить у рідній Україні, що його поезії буде вперше перекладено українською (до слова, ця честь і відповідальність випали авторові цих нотаток) — тією мовою, якою він мріяв віршувати все життя.

Бурлукю Обкладинка. Фото В. КОВАЛЕНКА

«Хатинка стояла  на високому пагорбі над ставком…»

«Народився 9 липня (за старим стилем) 1882 року на хуторі Семиротівщина, поблизу Рябушок Лебединського повіту Харківської губернії. Хатинка стояла на високому пагорбі над ставком. З боку батьківського — українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько — Писарчуки. Ми були писарями Запорозького Війська».

Так пише про свій родовід Давид Бурлюк у «Споминах батька російського футуризму». У сім’ї виховувалися шестеро дітей — три сини і три доньки. Усі вони залишили слід у мистецтві. Молодші брати Володимир (1886—1917) і Микола (1890—1920) були відомими відповідно художником і поетом, а сестри Людмила (1886—1973),  Надія (1895—1967) і Маріанна (1897—1982) мали неабиякий хист до малювання. Однозначно, що цей дар передався від мами Людмили Йосипівни Міхневич (1861—1923), яка професійно займалася живописом. А ось батько Давид Федорович (1856—1915) служив агрономом, друкував багато сільськогосподарських праць.

Дитинство майбутнього митця позначене фатальністю: граючись, молодший брат Микола серйозно травмував Давидові ліве око. Тож усе життя на світ він дивився лише одним, фотографуючись тільки справа і маючи в лівому скляну імітацію.

Утім, це не завадило батькам віддати 12-річного Давида до другого класу класичної гімназії в Сумах, де він швидко одержав прізвисько Художник. А вже в серпні 1897-го, як сам зізнавався, «в родовому гнізді Рябушки зробив перший малюнок з натури — портрет сестри Людмили».

На цей період припадає перша римована спроба юного поета. Відтоді поезія і живопис стають двома рівноправними крильми його талановитої музи, що привела до вершин світової слави.

«Гілея»  починалася в Таврії

Кочовий спосіб життя родини Бурлюків привів їх до Таврії, до села Чорнянка, де був маєток графа Мордвинова, в якого певний час служив Давид Федорович. До початку 1910-х років Давид Бурлюк-молодший устиг повчитися в гімназіях і художніх училищах Сум, Тамбова, Твері, Казані, Одеси, брав уроки у професора Віллі Діца (Мюнхенська королівська академія мистецтв), французького художника Фернана Кормона у Парижі — в майстерні «Еколь де Базар».

Іншими словами, коли створювалася славнозвісна група «Гілея» (за давньогрецькою назвою Таврійського краю), Давид Бурлюк мав величезний мистецький досвід, що дало йому змогу стати лідером і очолити майбутніх російських футуристів Б.Лівшиця, О.Кручених, В.Хлєбнікова, В.Маяковського, В.Шершеневича та багатьох інших. Тож Каховку, Херсон, Чорнянку та інші населені пункти Таврії можна сміливо вважати плацдармом зародження руху футуристів і кубістів у Росії, бо саме тут проходили «обкатку» перші задуми творців нового мистецтва.

А невдовзі з’явився відомий з історії маніфест «Ляпас суспільному смаку», який був настільки несподівано-епатажним, що спершу шокував тодішнє суспільство, а згодом викликав шквал критики. Адже футуристи оголосили про початок якісно іншого мистецтва, в якому не знаходилося місця ні О.Пушкіну, ні Л.Толстому, ні багатьом іншим митцям, чия творчість тоді не викликала сумнівів чи заперечень. Навіть Олександр Блок з певним острахом поставився до видань з претензійними назвами: «Затичка», «Дохлий місяць», «Рикаючий Парнас», «Молоко кобилиць». Адже там друкувалися твори, що повністю заперечували традиції насамперед у питаннях форми.

Та й зовнішній вигляд футуристів викликав зливу обурення і неприйняття. Давид Бурлюк демонстративно малював на щоці конячку, вухо «оздоблював» сережкою, розшитою бісером, зодягав екстравагантну жилетку, короткі діряві штани. Забачивши поета, його здебільшого освистували. Хоч знаходилися й ті, хто з інтересом спостерігав за екстравагантними витівками.

Селянська ностальгія Давида Бурлюка в наївному малярстві. Репродукція з сайту wikipaintings.org

«Чудовий друг. Мій справжній учитель»

На той час, а саме на 1911 рік, припадає знайомство Давида Бурлюка з Володимиром Маяковським. Перший був старшим за майбутнього пролетарського поета на 11 років і ставився до нього майже як до сина. Зокрема щодня давав гроші, наказуючи не голодувати, адже на голодний шлунок, казав, гарні вірші не пишуться. А В.Маяковський, представляючи свого старшого друга, завжди наголошував, що той — українець.

Давид Бурлюк і справді розмовляв із помітним акцентом, але цього не соромився, а навпаки — пишався національним походженням. Ця чоловіча дружба тривала багато років, починаючи з першого випробування, коли їх обох виключили з Московського училища живопису. Подавшись у турне містами і просторами Російської імперії, вони не лише пропускали заняття, а й кинули виклик тодішнім мистецьким засадам, чим підписали собі вирок.

Навіть коли Бурлюк опинився в еміграції, В.Маяковський, приїхавши до США, відразу ж зустрівся зі своїм побратимом, хоч радянська влада ставилася до нього відверто вороже. А останнім штрихом до справді міцної дружби стала обіцянка Давида Бурлюка нічого не розповідати про американський період у житті Маяковського, коли один з любовних  романів поета закінчився народженням доньки. Знаючи подробиці цих стосунків, Давид Давидович назавжди забрав таємницю на той світ, не обмовившись жодним словом.

«Постійно, з любов’ю думаю про Давида, — писав В.Маяковський. — Чудовий друг. Мій справжній учитель. Бурлюк зробив з мене поета. Видавав мені щодня по 50 копійок, щоб писав не голодуючи». Давид Бурлюк пережив свого учня на 37 літ, весь час популяризуючи його творчість. І коли востаннє побував у Москві 1965 року, значну частину часу провів біля пам’ятника В.Маяковському, пояснюючи перехожим, що він — учитель поета.

Душею залишався  на батьківщині

З 85 років 47 Бурлюк провів за кордоном, зокрема 45 — у США. По суті, Америка стала його другою батьківщиною, хоч з особливою теплотою відгукувався і про інші країни, в яких випало жити і працювати. З початком Першої світової війни (в армію не взяли через травму ока) Давид із дружиною Марусею і дітьми побував на Уралі, в Башкирії, на Далекому Сході, звідки перебрався до Японії. А в перші вересневі дні 1922 року всі вирушили до США, де через 8 років глава сім’ї одержав  громадянство цієї країни.

Там, за океаном, письменник і художник поринув у вир творчого життя. Працював до безтями несамовито. Інколи, аби не гаяти часу, Маруся годувала його з ложки, коли він стояв за мольбертом чи мережив поетичні рядки. Удвох із дружиною випускали альманах «Колір і рима», організовували виставки, створили власну художню галерею. У США Давид познайомився з прорадянськи налаштованими літераторами і до 1940 року тісно співпрацював із газетою «Російський голос», яка, за його ж словами, «захищала інтереси нашої Великої Батьківщини в країні хижого капіталізму». 

Однак Велика Батьківщина не оцінила цих прекрасних поривань. Коли напередодні Великої Вітчизняної війни Д.Бурлюк запропонував у дарунок СРСР свою картину «Непереможна Росія», від неї відмовилися. І хоч як намагався приїхати на батьківщину, нічого не виходило. Лише за  хрущовської «відлиги» одержав омріяний дозвіл.

То був тріумфальний візит 1956 року. Мешкав у номері «люкс» готелю «Москва», роздавав численні інтерв’ю, виступав на радіо, зустрічався з тими, з ким майже півстоліття тому починав рух кубофутуристів. З подивом зазначив, що всі дуже постаріли, за винятком, звісно ж, Лілі Брік — коханої жінки В.Маяковського. 

Потім був ще один візит до СРСР, 1965 року, — останній у житті патріарха-футуриста. Але виявився повною протилежністю попередньому. Прийняли настільки «тепло» (навіть не забезпечили квитком у зворотному напрямку, хоча й гарантували), що назавжди відбили бажання повертатися в часи літературної молодості. Навіть у щоденникових записах не залишилося жодного рядка про поїздку.

Та й життя залишалося зовсім обмаль. 15 січня 1967 року в м. Хемптон-Бейз (штат Нью-Йорк) Давид Бурлюк відійшов в інші світи, заповівши спалити тіло в крематорії. Родичі виконали його останню волю, розвіявши з порома попіл над водами Атлантичного океану.  Того самого року померла Маруся — вірна помічниця і порадниця, з якою прожили в шлюбі 55 років.

Світило Бурлюка зійшло… Назавжди

Поет і художник виявився провидцем своєї долі, бо останні роки на Сумщині і в багатьох інших місцях світу проходять під знаком знаменитого земляка. З ініціативи Української академії банківської справи НБУ розпочався і нині триває масштабний проект «Будетлянин Давид Бурлюк», у якому вже взяли участь тисячі шанувальників мистецтва не тільки з України, а й Росії, США, Японії, Німеччини. У музеях Сум і Лебедина відкрито окремі експозиції, на приміщенні Олександрійської гімназії, де юний Давид брав перші уроки малювання, встановлено меморіальну дошку з барельєфом митця. Урочисті заходи відбулися також у Москві, Казані, Уфі, Владивостоці, Токіо, Нью-Йорку.

Уперше у перекладі українською мовою у видавництві УАБС НБУ  вийшли вірші поета  «Світило Бурлюка зійшло…» Незабаром у київському видавництві «Ярославів Вал» з’явиться друком друге, доповнене видання «Тонкофінгерпринт», під обкладинкою якого буде вміщено твори як Давида, так  і Миколи Бурлюків. Давид Давидович любив творити нові слова, часто складаючи їх із різномовних. Ось і «тонкофінгерпринт» має російсько-англійські корені: «тонко» від російського  «тонкий», «finger» — з англійської «палець» і  «print» —  «відбиток», «слід». Іншими словами, тонкі відбитки пальців, що залишив для нащадків поет і художник.