ОСОБИСТОСТІ 

Вже 15 років Олександра Дудко виконує «нежіночу» роботу
 

Це могла бути розповідь про приземлену героїню, яка не будує повітряних замків. Але так само можна було б повідати про неї і романтичну історію —майже 35 років тому вона приїхала піднімати чернігівські ліси; про її сильний характер в одних випадках і про душевну м’якість в інших; про її однаково натхненне уміння як зварити смачний борщ, так і виявити та ліквідувати неполадки хоч у тракторі, хоч в автівці, хоч у деревообробному верстаті. І коли перше ніби так і годиться, то на здивування щодо решти вона знизує плечима: «Так мене цьому добре навчили! Знаю, як працюють двигун і стартер, що таке генератор і коробка передач, навіщо зчеплення і газорозподільний механізм». Це все освіта, здобута в Українській сільськогосподарській академії.

«Ну, лежить її душа до техніки. При першій-ліпшій нагоді підійде до тракториста, в якого щось не ладиться, і підкаже, що, на її думку, слід зробити, — говорять у господарстві. — Наша Олександра Василівна взагалі все виробництво знає до дрібниць. Така вона людина!»

Улюблений коник директорки лісгоспу — техніка. Фото Миколи ТИЩЕНКА

Колесо буденних справ

— Щодня устрибуєш в роботу, як у колесо. Робота — як дитина, її треба глядіти і плекати, і на ноги ставити. Яка різниця — чи ти вчитель, чи лікар, чи лісник, — каже директор державного підприємства «Семенівське лісове господарство», заслужений працівник сільського господарства, відмінник лісового господарства України Олександра Дудко, єдина в області жінка, що керує таким господарством. Відклавши убік величезний стос паперів, у невеликому проміжку між приїздом якоїсь перевірки та візитами зі звітами керівників підрозділів таки знайшла хвилин зо двадцять, аби поділитися своєю житейською філософією. Перед цим вона енергійно розмовляла із заступниками, ще раніше встигла навідати різні куточки господарства.

«Вона у нас така, що все бачить і все знає. Сідає за кермо і нічого не пропустить: подивиться пилораму, верстати, механізми, техніку. Навіть на вагон залізе — якість деревини перевірити!», — хваляться своєю директоркою працівники лісгоспу.

— Ви не боялися йти на таку посаду, де треба чоловіками керувати? — саме вирвалося запитання.

— А яка різниця? — щиро здивувалася співрозмовниця. – З чоловіками певною мірою навіть легше  працювати. Ліс — це важка справа, не жіноча...

Кому це знати, як не їй, що працювала майстром лісу, помічником лісничого, лісничим? Це фах, що передається з покоління у покоління її волинського роду, тож батьки навіть не намагалися перечити, коли донька обрала Шацький лісовий технікум. І її семенівська родина — чоловік, син, донька теж цій справі віддані. Розуміють, як не просто дружині і мамі нести свою ношу.

— Якщо любиш роботу, не будеш зважати на час. Встала вранці, корову подоїла і вже на зв’язку. Сплю — мобільний поруч лежить, встаю — він знову під рукою, надвір вийшла — у кишені, — Олександра Василівна не ідеалізує своє життя-буття, але й не нарікає. — Ви не думайте, що ми тут у лісі якісь затуркані. Ми нормально почуваємося! — і усмішка така світла й щира, без найменшого лукавства.

Відчувається, що оптимізм — головна риса цієї жінки. І характер — спортивний. «Як вона футбол любить! Прийде вранці на роботу, розповідає про

якийсь матч — аж очі сяють! — розповідають жінки в конторі. — Та й сама у студентські роки лижами, бігом займалася, перші місця посідала».

— Зараз уже тільки вболіваю! — коментує Олександра Василівна ті балачки. — Коли Яна Клочкова пливла, ми всією родиною стояли перед телевізором і просили: «Яночко, допливи!». Штангістки наші викладаються по повній, виступають на грані можливостей. А Усейн Болт як біг! За те й люблю спорт: одна людина може проспати все життя, а друга — бігтиме і вестиме за собою інших...

Учні шкільного лісництва вивчають усю лісову азбуку — від насінини до зрілого дерева. Фото Миколи ТИЩЕНКА

Любов до стану душі 

Після такого одкровення стало зрозуміло, як вона витримала перші дні, тижні, місяці 15 років тому, коли підлеглі гадали: чи скоро вже капітулює новопризначена керівниця? Мало хто в неї тоді вірив: господарство велике, енергомістке. Треба було розбиратися і в роботі, і в людях, бути економістом, механіком, психологом. Тоді у 1997 році, коли з одного боку, підприємствам під дихало дала криза, а з іншого, розпалися всі налагоджені зв’язки, і ринок збуту став білою плямою, всі працювали на бартерній основі, бо не було чим платити зарплату, — ніхто директорку особливо й не осудив, якби кинула все і перейшла на легшу роботу. Так усі й звикли до думки, що нехай і стійка, і рішуча, і цілеспрямована, але всього лишень жінка, і тут ненадовго. Та правду кажуть, що немає нічого постійнішого, ніж тимчасове. Доки до Олександри Василівни придивлялися, вона потихеньку запускала процес, шукала партнерів для збуту сировини, якою були завалені склади. Лісгосп поступово розраховувався з боргами. Насамперед були закуплені сучасні бензопили та службовий автотранспорт для лісничих. Згодом дійшли руки й до лісовозів і тракторів. З останніми взагалі непросто — в Україні виготовляють лише сільськогосподарську техніку. А для лісу потрібна убезпечена решітками на вікнах, із захищеними піддонами. Така знайшлася в Білорусі. Поїхала Олександра Василівна в Мінськ, налагодила контакти з підприємством.

Директорка наводила лад твердою рукою, але з суто жіночим підходом, виокремлюючи «гаряче» — першочергове і «холодне» — другорядне. Вимагала, умовляла, виховувала. Формувала колектив.

— Важко довелося, — не заперечує. — Усім подобаються добросовісні й небайдужі люди, які душу в роботу вкладають, а працювати треба було з тими, які є.

 Бувало говорила: пройди, мовляв, господарством і на все моїми очима подивися. Якщо це тобі вдасться, — спрацюємося. Все було: і жаліла, і прощала, і виганяла. Засмучувалася, сердилася. Напевне, не кожен чоловік зміг би витримати на цьому місці під скептичним прицілом кількох сотень поглядів. А директорка виявилася не з легкодухого десятка. Тоді ще ніхто не знав, чим пояснюються її гідність, упертість, стійкість. Набагато пізніше вона прохопиться: «У мене від захоплення спортом лишилася любов до стану душі, який виникає на дистанції. До бажання віддати все, що можеш. До передчуття перемоги…».

Так і є: багато наших життєвих дистанцій надто схожі на спортивні.

«Шишки» як засіб  проти гумору

На запитання, чи не ображалися її діти на те, що вона весь час заклопотана, «державна мама» Олександра Василівна відповіла: «У нас дружна сім’я, ми допомагаємо одне одному». На її думку, приділений дітям час має бути не стільки кількісною, скільки якісною величиною. Адже з тих чад, з яких батьки ока не спускають і пилинки здувають, теж виростають різні люди — і добрі, і роботящі, і лихі, і ліниві… Можливо, каже, вона синові й доньці чогось і не додала. Приміром, вони не знають, що таке копа, перевесло чи стропець (сім снопів укупі). Зате вони навчені працювати на землі, берегти здоров’я і вживати здорову їжу: «У нас усе своє — садимо великий город, тримаємо корову, поросят, курей і пасіку. Якщо, приміром, треба масло, я його не полінуюся збити. Якщо треба ряжанка, витоплю піч і поставлю молоко, аби пряжилося. Захочеться соку — витисну з яблук, захочеться чорниць — назбираю. Півня засмажу чи сир відкину — усе добре й корисне».

Якби це говорила звичайна домогосподарка, можна було б навіть позаздрити: он як правильно люди живуть. Але щоб при такій посаді, як у цієї жінки, бути ще й зразковою господинею — десь треба черпати на все те сили. Може, у глибині лісу в оточенні корабельних сосон з-під старого покрученого кореня витікає струмок, що наділяє енергією обізнаних людей? Ні, то було б занадто просто. Хоча, за великим рахунком, для Олександри Дудко таким джерелом є сам ліс, який вона любить і в пору пташиного багатоголосся, і в пору, коли, за її словами, снігу по брови. Та всім нам сил додає те, що цінуємо!

«От тільки гумористичних передач не люблю. Чоловік дивиться, а я не можу. У житті, буває, такого набачишся, що сміятися не хочеться!», — співрозмовниця перевела погляд на красиві вишиті рушники на стінах кабінету — подарунки сестер, нагадування про рідну Волинь. Уточнювати, які випадки стали своєрідним «щепленням» від гумору, не схотіла. Уже згодом у розмові з працівниками господарства почула про один з них, коли директорці довелося вказати на двері поважній комісії, яка приїхала перевіряти саме те лісництво, де була якраз гаряча пора: його працівники упродовж місяця зрубали і розсортували 5 тис. кубометрів ялин. Це надзвичайно великі обсяги роботи, керівник підрозділу буквально падав з ніг, спав по кілька годин на добу, а нашестя перевіряльників паралізувало б увесь виробничий процес. Певна річ, після тієї історії на керівницю лісгоспу посипалися чимало шишок і тільки вона знає, яких нервів це їй коштувало. Та все одно, жінка лишається вірною собі — не змовчить там, де треба говорити.

— Для того, щоб ми могли жити, працювати і планувати щось на майбутнє, ми повинні заробляти гроші. А це робити складно, насамперед через реалізацію, — розповідала Олександра Василівна на колегії в обласному управлінні лісового та мисливського господарства. — Місцевий виробник деревину не бере. У районі 143 торгові точки. А хто займається переробкою сировини? Тільки наш лісгосп! І не завдяки, а всупереч: 10 років поспіль переробку хотіли закрити. А ми опиралися, купували пилорами, верстати, лінії і зберігали людей. До 30% зароблених за півріччя коштів одержали саме від переробки деревини.

Чи варто говорити, що Семенівське лісове господарство — серед найкращих на Чернігівщині? І тут чомусь не хочеться посилатися ні на жіночу силу, ні на жіночу слабкість. Адже переможцями людей роблять лише мозолі, і саме ті, які не на руках, а в душі.