До поширеної й доволі-таки збитої фрази «слово — це зброя» ми звикли ставитися як до чогось цілком очевидного, але зовсім далекого від нас. Хіба що хтось із близьких (або й не зовсім) інколи так дошкулить, що відразу відчуваєш двосічність і пекучість вербального леза. А здебільшого сповідуємо принцип, що язиком можеш казна-що плескати, аби волю рукам не давав.

І таке ставлення вкоренилося не лише на побутовому рівні, а й донедавна на державницькому. В сучасному ж світі саме в інформаційному просторі вибухають і розгораються справжні війни, тож кожна цивілізована країна прагне убезпечити себе від загрозливих викликів і посягань на її суверенітет та інтереси. Це справедливо, коли йдеться про цивілізовані країни, проте аж ніяк не стосується держав, які стоять по інший бік цивілізації. Саме з таким сусідом, з низки останніх, «поталанило» Україні.

Більше того, держава, народ якої іще вчора ми називали братнім, розв’язала широкомасштабну інформаційну війну проти нашої Батьківщини, погрожуючи «в случае чего» війною справжньою, брязкаючи біля кордонів тяжкою військовою технікою та засилаючи диверсійні групи в регіони України. Втім, до чого тут народ, коли сіячем ворожнечі, брехні й розбрату виступає лише купка кремлівських «великодержавників», яких навіть їхні тверезомислячі співвітчизники м’яко називають агресорами та загарбниками, або ж більш влучно — непорозумінням слов’янським.

Новоявлені «збирачі земель руських», розуміючи, що навіть власний народ не пробачить їм агресії проти найближчого сусіда, з яким пов’язаний кровними і часто сімейними зв’язками, і щоб хоч у власних очах не мати вигляду перед світовою спільнотою варвара, створили потужну державну пропагандистську машину. Вона з екранів телевізорів та сторінок газет, веб-сайтів цинічно і безсоромно продукує брехню про Україну, перекручуючи й підтасовуючи факти, маніпулюючи свідомістю співвітчизників. Путінський пропагандистський апарат на чолі з Дмитром Кисельовим, не знаходячи нічого нового, вдається до старих випробуваних прийомів: хочеш, щоб тебе як злодія не впіймали, кричи першим: лови злодія! За таким принципом розкручується у Росії істерія з приводу «розгортання» неонацизму в Україні. І тут методи фашистського спеца пропаганди Пауля Йозефа Геббельса, який стверджував, що брехня, повторена тисячу разів, стає правдою, використовують не на сто, а на всі 200%.

Переглядаючи матеріали підконтрольних Кремлю ЗМІ, мимохіть ставиш перед собою запитання: а чи не наукові та методичні праці доктора Геббельса стали настільною книгою очільника нового інформагентства «Росія сьогодні», створеного Володимиром Путіним у грудні 2013 року (!) на базі шанованого колись РIА «Новости»? Не переповідатиму суті перекручених, з ніг на голову поставлених телесюжетів про події на сході України, де терористи виступають благородними поборниками прав донеччан та луганчан, а не вбивцями і грабіжниками мирного населення, як це є насправді. Зазначу лише, що діє пан Кисельов зі своїми поплічниками, яких колегами назвати язик не повертається, цілком і повністю за принципами фашистського міністра пропаганди, серед яких основоположними в «Росії сьогодні» стали такі, як «пропаганда не може бути об’єктивною, вона повинна бути принципово суб’єктивно односторонньою», «ми добиваємося не правди, а ефекту», «пропаганда завжди звернена тільки до мас, а не до інтелігенції, тому її рівень повинен орієнтуватися на спроможності сприйняття найбільш обмежених серед тих, на кого вона повинна вплинути», «найгірший ворог будь-якої пропаганди — інтелектуалізм» та ін.

Чи «доріс» пан Кисельов до рівня доктора Геббельса, стверджувати не беруся, але, судячи з реакції самих росіян, слід визнати, що в цьому досягає успіху.

Нещодавно говорила по телефону з родичем, який, до речі, приїжджав навесні до Харкова. Його сім’я вже давно живе у Бєлгороді, де він і народився. Він з перших слів став мені співчувати і просив триматися якнайдалі від «бандерівців-фашистів», не виходити на вулицю, бо у нас, мовляв, «неонацисти вбивають та ∂валтують жінок». Я, правду кажучи, отетеріла на перших хвилинах розмови і почала заперечувати його маячню, адже ж він сам недавно був у Харкові. Проте родич навіть слухати нічого не хотів, бо бачив усе це на власні очі на російських телеканалах. Коли ж врешті вдалося вставити слово, почати розповідати про справжній стан справ в Україні, він попросив мене припинити розмову про політику, бо в нього будуть великі неприємності у разі цілком можливого прослуховування телефону.

Виходить, не даремно їсть кремлівський хліб пан Кисельов. «Орденоносний кремлівський журналізд, сучасний вітчизняний недогеббельс, який окупував новини другої кнопки зомбоящика» (http://lurkmore.to/Дмитрий_Киселёв) відпрацьовує його сповна. Бо навіть частина російської інтелігенції потрапила під вплив його мізкозапудрювання. З огляду на такі «досягнення» свого послідовника, навіть Геббельс, напевне, у труні перевернувся. Від заздрощів. І чи доречно вже тут нагадувати, що найвищий людський суд рішенням Нюрнберзького процесу вже давно забив потужний цвях у кришку труни доктора фашистської пропаганди? Сподіваюся, що незадовго не менш міцний цвях (чи осиковий кілок?) надійно запечатає і двері кисельовського «зомбоящика».