Днями Сумщину облетіла новина, яка за рівнем жахливості і печерного дикунства не поступається найкривавішим західним «бойовикам». В одному із сіл Липоводолинського району троє молодиків віком від 15 до 17 років розважалися тим, що… футболили кошеня, яке випадково забрело на подвір’я. За кілька хвилин розвага набридла юним бузувірам, і один з них, ухопивши сокиру (в кого слабкі нерви — утримайтесь від читання, решта — наберіться духу!), відтяв тваринці голову. А затим ухопив її і зробив чергову «подачу» своїм напарникам. Останні підіграли у цьому кривавому поєдинку, буцаючи страшний «м’яч».

Невідомо, скільки б забавлялися молоді дикуни, якби не наспіли дорослі, а з ними дільничний міліціонер. Хоч і з фатальним запізненням, однак припинили страшну оргію, відразу склали протокол і передали до правоохоронних органів. Нині з’ясовують обставини випадку, хоча очевидне одне: молодиків навряд чи можна вважати повноцінними людьми. А на підтвердження останньої тези для всіх трьох призначена психіатрична експертиза: цілком можливо, що всі вони не дружать з головою, а якщо й приятелюють, то не з нею, а з якимось порожнім маніакальним гарбузом чи качаном-збоченцем.

Якими будуть результати обстеження, окрема тема. Але ж до того випадку всі троє вважалися благополучними і не викликали якогось остраху чи побоювання в школі, на вулиці, одне слово — у суспільстві. Невже в усіх трьох водночас запали відповідні клепки і вони отак дружно взялися розправлятися з нещасним кошеням? Однозначно ні. Тим більше, що для тих, хто знав бузувірів, цей кривавий факт став цілковитою несподіванкою і своєрідним шоком.

Аналізувати причини такої поведінки — все одно, що спробувати дослідити чи обміряти велетенський айсберг, частина якого над, а решта — під водою. З єдиною хіба що різницею: більшість причин такої агресивної поведінки на поверхні суспільної моралі. Бо що б хто казав, а останніми роками балом правлять цинізм, ницість, грубість, фальш — перелік можна продовжувати. І, на превеликий жаль, суспільство продовжує занурюватися  в каламутну воду аморальності, безчестя, в те, що й породжує подібне дикунство.

Дякувати Богові й освітянам, у школах, середніх спеціалізованих та вищих навчальних закладах, не кажучи про дитячі садки, всіляко прагнуть прищепити молодому поколінню такі цінності як співчутливість, уболівання за ближнього, прагнення подати руку допомоги. Кажу про це з відповідальністю, бо за останнє десятиріччя зустрічався з тисячами юних вихованців у бібліотеках, навчальних закладах… Ніде і жодного разу не доводилося чути чи бачити бодай найменших ознак агресії.

Але ж і педагоги не чарівники. Бо після їхніх уроків доброти і милосердя юні вихованці опиняються сам на сам насамперед із телевізійними каналами, Інтернетом, що аж кишать кривавими сюжетами — з вампірами і злодіями, вбивцями і ∂валтівниками — зрештою, пройдисвітами різних мастей. Як правило, вони стають переможцями в усіляких двобоях-поєдинках, тим самим демонструючи свою силу і перевагу над звичайною пересічною людиною. Та й до самої школи починають потроху підкрадатися дитячі книжки так званого новаторського покрою. Нещодавно один із батьків запропонував мені прочитати казочку сучасного модерного автора, який конкретно «розробив» тему добра та зла. На кількох сторінках стільки жахіть, що після них навіть дорослого «кидатиме» уві сні, не кажучи про дитину.

А тим часом українська література має справжнє гроно добрих, світлих, пронизаних теплотою і любов’ю творів, на яких виховували не одне покоління українців. То, може, звернутися саме до них, а не до новоявленого модерну, за яким лише холодна порожнеча і позірність?

Утім, це лише малесенький відсоток відсотка, що характеризує сьогоднішню ситуацію у виховному процесі. Але і його, і ще силу-силенну  граней і відтінків потрібно враховувати, коли йдеться про виховання високої моральності і людяності. Якщо й надалі їх ігноруватимемо, то найближчим часом може бути непереливки не тільки кошенятам.