Народна артистка України
Таїсія ПОВАЛІЙ

Якось особливо представляти читачам народну артистку України Таїсію Повалій немає потреби — її справді золотий голос упізнають усі, від підлітків до літніх людей, а на концертах довго не відпускають шанувальники. Секрет такої популярності — ще й у тому, що особливо останнім часом з’являються все нові й нові пісні, котрі відразу стають близькими десяткам тисяч людей. Поспілкуватися з виконавицею «Мамы-мамочки» й інших хітів був намір давно, та продюсер співачки Ігор Ліхута ніяк не міг знайти вільного часу в її напруженому графіку. Тож коли Ігор зателефонував і сказав, що ми, нарешті, можемо зустрітися й Таїсія відповість на всі запитання, які цікавлять наших читачів, спершу навіть не повірилося…

— Пані Таїсіє, Ялта прихистила міжнародний музичний фестиваль «Крим М’юзік Фест», який зібрав конкурсантів із 20-ти країн світу. Знаю, що ви теж там були — яке враження залишилося від нього? 

— Насправді це місто заслуговує бути нашим культурним центром, тож чудово, що в нас є фестивалі такого рівня, куди з’їжджаються артисти з різних країн, які можуть між собою поспілкуватися, познайомитися з Україною ближче. І дуже приємно, що першу премію завоювала наша Злата Огневич. До речі, перспективна молода співачка, яка мені дуже подобається. А перемогла в конкурсі чилійка Кароліна Сото, котра, окрім Гран-прі, отримала ще й «Зоряного коника» — спеціальний приз від журналістів. Друге і третє місця дісталися конкурсантові з Індії Ніхілу Д’Суза і сестрам Умарі й Умарії зі Шрі-Ланки.

— Кого ще з нашої співочої молоді можна вважати перспективним артистом?

— Не можна не помітити, скажімо, Мілу Нітіч, яку продюсує Володимир Бебешко, — в неї сильний гарний голос. Мені дуже сподобалася й донька Ніни Матвієнко Антоніна — їй природа подарувала мамин талант. І добре, що Костянтин Меладзе повернув її в шоу «Голос країни». Костя взагалі — людина з величезним досвідом, він знає, який голос вартий визнання і який голос потрібний Україні. Тож нехай Ніна Митрофанівна не хвилюється — все в її доньки складеться якнайкраще.

Нам треба пісні, що беруть за душу

— Проте, погодьтеся, українська сучасна естрада має чимало проблем. Часто можна спостерігати, що є і зовнішність, і голос хороший, а ось із популярністю чомусь не складається…

— Мабуть, не вистачає тієї пісні, яка б відразу дійшла до людей — до серця. Зараз у нас на радіостанціях найчастіше звучать пісні, які називаються словом «формат». Це така ненав’язлива музика, яку ти найчастіше слухаєш в автомобілі. Ці пісні теж розкручуються й стають хітами, проте аби цього досягти, їх доводиться крутити по 5—10 разів на день упродовж 3—5 місяців… Та це не той випадок, як було, приміром, з моєю піснею «Чортополох» — її й досі і в ресторанах виконують, і мене просять заспівати на концертах. Тобто потрібен репертуар, який зачіпає найпотаємніші глибини наших душ, і тоді в українських виконавців усе буде нормально.

— Автор слів і музики цієї пісні — син відомого поета-пісняра Юрія Рибчинського Євген. Ви з ним зараз співпрацюєте?

— Так склалося, що зараз я більше працюю з російськими авторами, хоч українські мені теж допомагають, але з Євгеном у нас спільних проектів поки немає. Річ у тім, що якщо я хочу зніматися на російському телебаченні, з’являтися у російських радіо- й телеефірах, то мушу, звичайно, більше уваги звертати на російськомовний репертуар.

— До речі, а хто вам допомагає працювати над репертуаром — що не пісня, то шматочок реального життя?

— Ми це робимо удвох з Ігорем. Відбувається все приблизно так: на електронну пошту чоловіка сотнями надходять листи з пропозиціями, він слухає записи й відбирає найбільш цікаві, а тоді вже показує мені. Але одного прослуховування завжди не вистачає. Звичайно, якщо щось не сприймається зовсім з першого разу, то ти сходу говориш: ні, я таке співати не буду. Але деякі твори хочеться переслухати й наступного дня, потім ще раз… Інколи навіть мама, якщо їй сподобається якийсь запис, долучається до цього процесу. І ось у таких творчих муках і народжуються нові пісні, які потім подобаються людям.

А постійних авторів, які пишуть тексти й музику, немає. Хоч є українські автори, які допомагають мені, якщо я, приміром, маю пісню, але музика мені подобається, а слова — ні. Тоді я телефоную чи то Ользі Ткач, чи Ларисі Архипенко — і ці чудові поетеси завжди знаходять вихід із ситуації.

«Миколо, і про що ж ми ще заспіваємо?!» Фото з сайту УНІАН

Допомагає команда професіоналів

— У вас є прекрасна пісня про матір — «Мама-мамочка» — це щось особисте? Як вона народилася?

— Є пісні, які не чекають, поки до них дійдуть руки. Ця, як і багато інших, прийшла до нас електронною поштою. Надіслав її молодий автор, я вже кілька пісень у нього придбала. Та якщо окремі можуть лежати тижнями, а то й місяцями, бо ще не настав їх час, ця «вистрілила» практично відразу. «Мама-мамочка» — з низки пісень, які потрібні людям сьогодні. Такі відразу купуються й віддаються в роботу, а потім зразу потрапляють в ефір і стають популярними. Серед них — і «Верю тебе», вона, до речі, дуже популярна в Росії, і «В любовь надо верить», і «Отпусти»…

— Сучасний виконавець — не лише голос і хороша пісня, це ще й зовнішність, стиль виконання, тобто імідж. З ким ви працюєте над його створенням?

— Коли знімаю кліпи, то, звичайно, багато років поспіль працюю з одними і тими ж людьми — я до них звикла, вони знають мене вже краще, аніж я сама… Тобто я їм повністю довіряю. Це — перукар-стиліст Сергій Троско і стиліст-візажист Анжела Посохова. Є й дизайнери костюмів, котрі одягають мене на всі концерти, — це Тетяна Земскова і Олена Ворожбит. Дівчата працюють настільки майстерно, що останнім часом шиють мені новий одяг без жодної примірки.

— Знаю, що ваш син теж співає: в нього це серйозно чи, як у багатьох молодих людей, іде пошук себе?

— Серйозно. Він нещодавно повернувся з Коктебеля — з джазового фестивалю. Я чула про нього і його музику хороші відгуки. А зараз Денис готує сольну програму, на одну з пісень навіть буде відзнятий відеокліп. Взагалі у мене син — дуже серйозна людина, він знає, чого хоче в житті, й те, чим він зараз займається, — зовсім не пустощі. Але його музика інша, з таким джазовим ухилом, ні на що не схожа. Мабуть, так і треба — шукати й створювати себе таким, щоб бути єдиним у своєму стилі, щоб тебе і твою музику відразу впізнавали, тоді є смисл виходити на люди.

Пасажир заднього сидіння

— Пані Таїсіє, така стильна жінка, як ви, повинна любити не менш стильні автомобілі… Які саме вам подобаються і чи їздите ви за кермом?

— Ой, ви знаєте, за кермом не їжджу. Мій покійний батько, царство йому небесне, був професійним водієм, тож я завжди бачила, яка це насправді складна професія. Коли потрапляла до нього в машину, завжди хвилювалася, особливо якщо він сідав за кермо після якихось вечірок, де не міг відмовитись від спиртного, нехай це й було зовсім трішечки. А річ у тім, що я — єдина дитина у своїх батьків, тож насправді дуже рано стала дорослою (навіть на дитячих знімках завжди виглядаю по-дорослому — без тіні усмішки), і до таких випадків теж ставилася серйозно.

 А якось батько, знаючи мій страх, посадив мене собі на коліна, завів машину й каже: «Поїхали! Чи, може, страшно?» Я відповіла, що боюсь, та він наполіг — і мені довелося проїхати кілька кілометрів. Як я тоді хвилювалася, ви навіть не уявляєте! Добре хоч, що машин на дорозі не зустріли— це був пізній вечір, і ми їхали з села від бабусі до Білої Церкви, де тоді жили. Це тривало недовго — всього кілька хвилин, та цей випадок запам’ятався мені назавжди, тож водити автомобіль я просто не можу: мені здається, що решта автівок усі їдуть прямісінько на мене.

Насправді я — пасажир задньо?го сидін?ня, а в марках автомобілів узагалі не надто розбираюсь. Звісно, як і всі жінки, люблю комфортні авто. Та ще й аби ззаду було багато вільного місця, тож найбільше мені подобаються видовжені машини. Інколи трапляється, що я, побачивши таку машину, вже до неї прямую, а тут з іншого боку стоянки біжить мій водій зі словами: «Таю! Я припаркувався зовсім не тут…» Тобто я, як будь-яка творча людина, можу десь літати в хмарах, а на дорозі потрібно бути повністю зосередженим. Тож, як на мене, кожен повинен займатися своєю справою.  

— Наостанок не можу не поцікавитися: якими піснями ви потішите своїх шанувальників  найближчим часом? Вони будуть сольними чи з’являться нові дуети?

— Готую зараз нову програму, хочу наступного року зробити невеликий тур по Україні, який десь у березні завершиться великим сольним концертом у Палаці культури «Україна». Що саме потрапить у програму, поки що точно не знаю, бо сама ідея народилася після Ялти, та насправді накопичилося чимало нових пісень. Хоч точно впевнена, що їх лейтмотивом знову буде кохання.

Лариса УСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Таїсія ПОВАЛІЙ. Народилася 1964 року в селі Шамраївка Сквирського району Київської області у родині, де вміли й любили співати. Середню школу закінчила в Білій Церкві , а в 1984 році — Київське музичне училище ім. Глієра (диригентсько-хорове відділення й факультативно — академічний вокал).

До 1990 р. працює у державному Мюзик-холі в Києві — спочатку у вокальній групі, а пізніше — солісткою. А 1990 р. перемагає на конкурсі Держтелерадіо СРСР «Нові імена» в Москві. У 1993-му отримує Гран-прі на міжнародному фестивалі мистецтв «Слов’янський базар» у Вітебську. І в той же час перемагає в Чернівцях у конкурсі ім. В. Івасюка «Пісня буде поміж нас» — і відтоді її ім’я не сходить з вуст шанувальників естрадної пісні.

У 1996 р. співачка отримує звання заслуженої артистки України, а наступного року — народної. Окремий етап її кар’єри — співпраця з російським співаком Миколою Басковим: 2005 р. дует отримав престижний приз «Золотий грамофон» за пісню «Отпусти меня», а 2006-го завдяки цьому ж хіту вони стали «Кращим дуетом року».