На спортивному обрії України по-новому засяяла яскрава зірка Ганни Мельниченко, яка перемогла у змаганнях семиборок на чемпіонаті світу в Москві. За цим — праця до сьомого поту, самопожертва, без якої у великому спорті не обійтися. Відразу після зимового чемпіонату Європи, коли Ганна виборола «бронзу», на сайті Федерації легкої атлетики з’явилося її інтерв’ю, в якому вона сказала буквально таке: «Цього року сильно не напружуватимуся, бо не хочу себе перевантажувати списом». Прихильники захвилювалися: чи вона взагалі виступатиме на чемпіонаті світу?
«Уболівальники співали Гімн на мою честь»
— Узимку я справді не збиралася виступати, тому що в мене була травма плеча. Тож ми з тренером Дмитром Івановичем Льопою вирішили облишити спис і зосередитися на стрибках у довжину і доланні бар’єрів, — пояснює Ганна. — Відповідно й на чемпіонат світу не планували їхати. Та оскільки у мене піднявся спринт, тренування не припиняла. А потім і на чемпіонат світу націлилися. Однак з метанням списа, як і до цього, не виходило. Боліло плече. Лиш за добу перед від’їздом на чемпіонат ми підібрали такий розбіг, за якого могла метнути найрезультативніше.
Після першого дня змагань у Москві, коли йшла першою, особливо не раділа. Бо знала, що є такий вид, який може підвести. А коли метнула спис із першої спроби на 40 метрів, то повірила, що справді можу не тільки на п’єдестал потрапити, а й поборотися за золоту медаль. Але перед 800 метрами все одно почувалася невпевнено, бо в канадки був результат на 3 секунди швидше, ніж мій особистий рекорд — 2. 11. І тільки на останній стометрівці, коли побачила свій час, зрозуміла: золота медаль уже не вислизне, стану чемпіонкою.
За її словами, в змаганнях багатоборок на чемпіонаті не було явного фаворита, на перше місце претендувало відразу сім спортсменок. Тож можна уявити, що відчувала, стоячи на найвищій сходинці п’єдесталу.
— На все життя запам’ятаю цей стан. Радість і відчуття того, що я нарешті реалізувалася, адже стільки років мені це не вдавалося. Раділа цієї миті й за свою сім’ю, за маму, яка, я знала, за мене вболіває. Мене просто переповнювало щастя, дуже хотілося сміятися. Тим більше, що вболівальники співали в мою честь Гімн України на весь стадіон. Настільки сильні були емоції. З України приїхало дві тисячі вболівальників. Ми були здивовані. А коли наступного дня після нагородження вони попросили зустрітися з ними, сфотографуватися, я заходжу на стадіон, а вони мене побачили і повалили згори. Я думала, мене розчавлять. Здавалося, там не дві тисячі людей, а більше. Кілька годин я роздавала автографи, ми фотографувалися. Кажу їм: «Спасибі вам за те, що вболівали!» А вони: «Це вам спасибі!».
Ганна задоволена тим, як пройшов збір перед чемпіонатом, хорошою моральною атмосферою на ньому. Однак зізналася, що без підтримки її коханого Олексія Касьянова, також першого номера в Україні, тільки з десятиборства, золоту нагороду б не виборола.
— Я без Льоші, мабуть, не виступила б. Він після кожного змагання мене заспокоював. І перед стартом, бо я панікер. Кажу: «Льошо, все добре складається, але я, мабуть, знову щось напартачу». А він мене заспокоює. То починаю прислухатися: «У мене, здається, тут болить». Він мене заспокоює. Під час очікування чергового виду змагання теж дуже важливо, щоб у цей момент поряд було плече найближчого друга. Він чудово знає мій стан, бо сам багатоборець. І він не тиснув на мене, вимагаючи результату. Коли вже мене поздоровляли із золотою медаллю, дізналася, що «Льоша прогнозував, що Аня може бути першою». Вдячна йому й за те, що він мені цього не говорив. Він так казав: «Ти роби свою справу, а там як складеться».
Спортсменка з характером
Звичайно, Ганна кокетує, називаючи себе нерішучою і лякливою. На чемпіонатах світу слабких духом і тілом не буває. Доказом цього є те, що в її найближчих планах — узяти участь у фіналі Кубка світу з легкої атлетики — Челлендж. Спортсменка впевнена, що принаймні у трійку фіналістів вона потрапить. То про яку невпевненість і нерішучість щойно йшлося?
Про її характер свідчить і такий факт.
— На змаганнях у Таїланді ми лідирували після першого дня з дуже великим відривом за очками, — розповідає її колишня наставниця, яка 15 років опікувалася нею, заслужений тренер України Вікторія Козлова. — І другий наш день почався зі стрибків у довжину. А там дуже велика вологість, і ще пройшов дощ. Початок змагань був о 8.30. Уявіть собі: смог, задуха. Аня, коли стрибала, наступила носком шиповки на планку, і її ногу «повело». Вона стрибає на 6. 43, виходить з ями. Її так крутонуло. Я ще подумала: «Мабуть, заступила, не буде результату». Заміряли. Вона вийшла, пройшла метрів 5—6 і зупиняється, дивиться на мене і говорить: «Такий біль!» Другої і третьої спроби ми не робили. Спис метали з місця, 37 чи 38 метрів узяли, а нога болить усе дужче. Підняли на ноги всіх лікарів нашої збірної, італійців. Ті зразу сказали, що з такою травмою виступати не можна. В неї стався надрив сухожилля на лівій нозі. А наші: «Ну як же, це ж медалі не буде! Треба проявити волю!»
Ми ще й після списа були на першому місці. Запас очок був чималий. А через дві години мав бути забіг на 800 метрів. Стали думати, як вийти із ситуації. Ясно було, що їй треба «заморожувати» ногу. Викликали лікаря-шведа з допінг-контролю, щоб нас не звинуватили в прийомі недозволених ліків. Поки він проводив обстеження ноги, я відмовляла Аню від подальшої участі в змаганнях. Мовляв, здоров’я дорожче. Лікар зауважив мені, що зараз я не маю права нічого говорити. Рішення приймає спортсменка. Тоді звернувся до неї: «Ми можемо зробити вам знеболювальний укол, але тільки чистий анальгін, без новокаїну. І ще у вас є два варіанти: ви можете добігти, але можете залишитися калікою на все життя. Порветься сухожилля — і все. Вирішуйте». Аня вирішила боротися до кінця. А їй тоді було тільки 23 роки. Все життя було попереду.
Тоді ми домовилися, що вона пробіжить сто метрів, і якщо нога боліти не перестане, просто зійде з дистанції. Питаю: «Болить?» «Так. Щось цей укол не діє». Але Бог почув наші молитви і допоміг нам. Поки нагороджували нашого бар’єриста, а це зайняло хвилин 10—15, біль ущух. І Аня героїчно пробігла дистанцію. Була там п’ятою чи шостою в змаганні з цього виду. А між іншим, тоді бігти спортсменкам було дуже важко, дехто падав і навіть непритомнів.
Чому моргав «британець» Чічо
Травми супроводжували її в Пекіні й Берліні. На початку спортивної кар’єри вона перехворіла на легку форму гепатиту, однак спорт не полишила. В 15 років виконала норматив кандидата в майстри спорту України, у 18 стала майстром спорту, у 24 — майстром спорту міжнародного класу. Тепер ось — чемпіонкою світу з легкої атлетики.
— Аня почала займатися спортом у 4 класі, — розповідає її мама кременчужанка Любов Мельниченко. — До занять легкою атлетикою, багатоборством її залучила Вікторія Михайлівна Козлова. Коли в неї з’явилися перші спортивні успіхи і її за це стали матеріально заохочувати, вона приносила ті 2 чи 3 карбованці і з гордістю віддавала їх мамі. Ми жили тоді втрьох у гуртожитку, і допомоги в нас від тата не було. Їй так це було важливо, що вона теж свої гроші віддає в сім’ю. А потім пішли і високі результати. Із 2004 року вона — член збірної України з легкої атлетики.
Заняття спортом Ганна успішно поєднувала з навчанням. Бо, як говорила Любов Олександрівна, з дитинства любила вчитися. З червоним дипломом закінчила Кременчуцьке педучилище імені А.С. Макаренка, Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, коли він був ще інститутом. Об’їздила півсвіту, знає кілька мов, у тому числі досконало грузинську, бо народилася в Тбілісі. Від матері їй передався спортивний талант, від тата, який у 10 років уперше сів за кермо автомобіля, — пристрасть до машин. Вона з першого разу, на заздрість ровесникам-хлопцям, склала іспити в автошколі. Нині на свої кровні придбала японського джипа.
Багато в Ганни й інших, суто жіночих чеснот. Окрім того, що вона красуня, весела, компанійська, легка на підйом, вона ще й чудово готує — смачно запікає рибу і м’ясо, пече медівники і «наполеони», плете. «Коли Аня вдома, все у неї в руках кипить», — розповідала Любов Олександрівна. При цих її словах улюблений Ганнин кіт Чічо, здавалося, ствердно моргав своїми круглими очиськами.
— Що я робила в той момент, коли Аня виступала в Москві? — перепитує вона. — Звичайно ж, дивилася ці змагання на каналі «Євроспорт» і два дні гаряче молилася, щоб Господь дав сил моїй дитині для перемоги. Я перед цим не бачила її два місяці, і вона здалась мені такою худенькою, виснаженою. А її нинішній запорізький тренер Дмитро Іванович Льопа каже, що в неї у її віці ще є коридор росту. Що вона ще себе повністю не реалізувала у багатоборстві.
Як мама вона щаслива за дочку, що та досягла вершин у спорті. Але разом із тим їй хочеться вже собі внука чи внучку. Про що сьогодні й сказала Ганні та Олексію. Але вони тільки усміхнулися у відповідь. Свої заповітні плани зіркова пара тримає в таємниці.
Ми в Google+