Уже багато років на початку травня у нашій донецькій оселі відбувається одне й те саме урочисте дійство. На видному місці вивішуємо нагороди, якими за бойові звитяги під час Великої Вітчизняної війни відзначили мого діда Івана Івановича Куща. Насамперед орден Слави третього ступеня, який вручали особам рядового і сержантського складу за особисті заслуги, і медаль «За перемогу над Німеччиною». Плюс ювілейні медалі, отримані у повоєнні роки, і нагороди за нелегку хліборобську працю (дід свого часу жнивував на ще таких зернозбиральних агрегатах, проти яких згодом навіть самохідний СК-4 вже вважався суперсучасним комбайном).

Ці сімейні реліквії я свого часу привіз у Донецьк із запорізького степового села, у якому вперше взяв їх у руки ще дошкільням. Дозволялося це робити нечасто — здебільшого у День Перемоги.

Після офіційних та інших заходів (у другій половині дня ветеранів війни збирали за щедрим столом у тінистий лісопосадці) відбувалося таке. Дід привселюдно власноруч прикріплював на мою білу сорочку свої бойові нагороди і відправляв у «штаб», тобто додому, із важливим донесенням. Мовляв, не барись і перекажи там, що ми тут потрапили в «окруженіє» (казав саме так), але патронів поки ще вистачає. Пам’ятаю, присутні дядьки завжди сміялися мені вслід так, що аж медалі на їхніх піджаках видзенькували. А ось «начальник штабу», вона ж бабуся, після мого повідомлення тільки зітхала і стиха бурчала, що до самого смерку оті патрони у діда та його приятелів точно не закінчаться…

Дід дуже давно своє віджнивував і віджартував. А через багато років нагороди колишнього солдата і комбайнера поступово взяли в руки вже його правнуки — мої сини. І орден та медалі нашого діда й прадіда завжди були обов’язковим атрибутом домашнього святкування Дня Перемоги. Не став винятком і нинішній травень. Проте саме від недавнього вшанування фронтовиків — рідних, близьких, знайомих та всіх інших — чогось залишився гіркуватий присмак. Адже просто у голові не може вміститися, що нагороди наших дідів, які колись захищали і визволяли Батьківщину від фашистів, можуть мати щось спільне з тим, що сьогодні, на жаль, відбувається у Донецьку, Донбасі та й у всій Україні. Йдеться тут, як ви вже, мабуть, здогадалися про чорно-помаранчевий колір.

Річ тут у тому, що солдатський орден Слави і медаль «За перемогу над Німеччиною» мають однаковісінькі шовкові муарові стрічки, де є п’ять подовжніх ліній чорного та помаранчевого кольорів. І віднедавна саме такі стрічки здобули велику повагу в людей з очевидними проросійськими настроями. І саме озброєні персони із чорно-помаранчевими стрічками на зеленій чи плямистій уніформі «мирно» захопили приміщення місцевої влади, міліції, прокуратури та СБУ, зірвавши звідти державні прапори України. І саме ці молодики та їм подібні по-звірячому розправлялися з учасниками мітингів за єдину Україну.

Одне слово, з певних причин цей колір тепер багато хто вважає символом сепаратизму і дестабілізації на сході держави, а його носіїв зі зневагою і презирством навіть стали звати колорадами. Дійшло до того, що в одній із центральних областей ветерани війни, аби уникнути провокацій, домовилися святкувати День Перемоги без георгіївських стрічок, оскільки недавній колір і символ солдатської слави та звитяги нині сприймається неоднозначно. А ще точніше — негативно.

Кольори, звісно, не винні. Та факт залишається: агресивна пропаганда з-за ближнього «бугра» зробила свою справу: багато донеччан залюбки і з гордістю одягають такі стрічки, бо для них вони символ насамперед російської імперії. І колишньої, і майбутньої, якої її творці не уявляють без України. Точніше, без Малоросії, як цинічно називають південь та схід нашої держави.

Щиро кажучи, дуже непросто зараз передбачити, чим закінчиться нинішнє збройне протистояння у Донбасі, яке в окремих містах і районах має ознаки громадянської війни й іноземної інтервенції. Та ще важче уявити, що у майбутньому праправнуки кавалера солдатського ордена Слави Івана Івановича Куща відмовляться вивішувати нагороду вдома на видному місці тільки через оту геть скомпрометовану шовкову муарову стрічку чорно-помаранчевого кольору. Хоч такі припущення не безпідставні.

Ось вам свіжий приклад. Мій давній знайомий і старший колега недавно розповів таке. Свого часу він проходив військову службу на гвардійському протичовновому кораблі й уже багато років зберігає безкозирку із гвардійською чорно-помаранчевою стрічкою. Цей предмет гордощів він обов’язково надіває у день Військо-Морського флоту. Але ось чи вдасться до цього ритуалу й цього року, ще не вирішив. Сумніви, зітхає, з’явилися після недавніх відвідин родичів, які гостювали у нього. Знаєте, як відреагували двоє малих племінників, які побачили гвардійську «безку»? «Дядьку, а ви що — також сепаратист?» — здивовано і водночас трохи злякано запитали діти в один голос.