Шановні реформатори, зайдіть у найближчу районну лікарню чи сільський фельдшерсько-акушерський пункт і запитайте пересічного співвітчизника, який теж прийшов сюди за найдорожчим — рятувати здоров’я, чи відчув він хоч йоту позитив від багаторічних реформацій медицини? Навпаки. Це ви почуєте і від мене, такого ж пересічного пацієнта районної лікарні. Я теж неодноразово запитувала в себе як журналіст і як людина, не байдужа до того, що робиться в моїй країні, та ще й у сфері, яка стосується кожного. Тоді чому галас про реформу медичної галузі нуртує тільки в чиновницьких кабінетах?

Біда в тому, що реформують медичні будівлі, ліжка, фінансові потоки, техніку, але не медицину — галузь із людським обличчям, яке у нас завжди визначали і визначають фахівці, їхній професійний рівень і дисципліна праці.

Під ординаторською терапевтичного відділення районної лікарні на Львівщині зустріла людей, які б там, згідно з новаціями, бути не мали: з хворобами серця, грипом, запаленням легень, виразками шлунка. Я ж егоїстично щораз сподівалася, що вони не до мого «сімейного» лікаря. Марно — тільки до неї. І не тому, що в цьому кабінеті я більше нікого не бачила зранку і після обіду (це окрема розмова, за що такі ескулапи гроші беруть, не за постійні ж візити до облздороввіділу чи районного головного?), але просто про елементарну нереформовану трудову дисципліну.

До цього ж самого лікаря просився, плачучи, чоловік у глибокому запої, бо сам, як кажуть, «вискочити» не міг, а «вузькому» спеціалістові не довіряв. Чи то означає, що таких кардіологів, наркологів, гастроентерологів треба просто гнати, а не скорочувати посади? А з районної лікарні робити фельдшерсько-акушерський пункт і змусити стариків мандрувати цілою областю чи до обласного центру шукати хороших фахівців? Це не прерогатива пацієнтів. Та їх змушують постійно займатися цією селекцією.

Серед багатьох хворих щодня зустрічала ветеранів війни, «дітей війни» і дітей наших різних перебудов. Запитала, як виявилося, людей з одного села, до якого, як і до подібних поодаль траси, автобус з райцентру курсує всього 4 рази на день: чому ви не звернулися з ОРЗ до своєї фельдшерки? «Та їх у нас дві, а звернутися нема до кого. Медпункт опалюється, але Марійка вже на пенсії, вона — на півставки, працює ще на «швидкій», а тому змучена, не має сили. Каже: чекайте другу, молодшу, що теж на півставки, але вона має дітей і хоче — приїде до нас із села, що з протилежного кінця району, а хоче — ні».

Я бачила чесні, людяні і втомлені очі цієї сподвижниці своєї справи, якій офіційно за те, що «всі до неї», не доплачували ні копійки. Вона змушена була виходити і казати: прийому поліклінічного не веду. А втім, згідно з теперішнім законом, людина має право обирати собі лікаря, якому довіряє. А їх — тих, кому можна довіритись без опустошення гаманця і шкоди для здоров’я, — стає все менше і менше.

Звичайно, найпростіше закрити районну і сільську лікарні, сказати, що «швидка медична допомога» (на іномарці, обладнаній за останнім словом медтехніки — і хто в це повірить?! — при наших фінансових і моральних бідах) примчить розбитими дорогами до бідного пенсіонера за півгодини, не кажучи про зовсім нереальний теоретично відведений їй на це мінімальний час.

Чиновники від медицини просто фантазують, що простіше, ніж налагодити профілактичну медицину, витуривши з неї бізнес на хворобах, в який вона перетворилася. Ніж покращувати умови і оплату праці справді фахового лікаря, а не бездушного бізнесмена. Позбуватися в медицині заробітчанства і реформувати не споруди і їх начинку, а думати, як це відіб’ється співвітчизникові з мінімальною пенсією і оплатою праці. Бо цей співвітчизник, певно, вже не вірить у вітчизняну медицину — й навіть те, що вчорашні і нинішні високопосадовці не соромляться галасувати про лікування за кордоном, не думаючи про бідних українців та марку власної країни, не спонукує його вийти на європейський майдан. Тож поки у кабінетах галасливо «реформують» медицину, простий люд здебільшого мовчить і рятується, хто як може. Доколи?

Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»