Дуже добре пам’ятаю цих та подібних жінок іншими. Витріщені й налиті люттю очі, охриплі від тривалого скандування «Ра-а-сія!» і звинувачень у бік України голоси, тремтячі пальці, схожі на щупальця, які тягнуться до розгублених правоохоронців чи опонентів, ноги, якими топчуть зірвані із приміщень влади державні стяги. Негативних вражень від цих зібрань було багато, але особливо вражали спотворені ненавистю обличчя, які запам’яталися, мабуть, на все життя. Тоді це були не просто злі лиця, а швидше фізіономії, даруйте, пики, будки, мармизи чи взагалі морди. Бо їх власники втрачали людську подобу, присікуючись до тих, хто ризикнув висловити інші погляди.

Якось увечері ми поверталися з мітингу і дуже не сподобалися кільком збудженим жіночкам. Бо чим могли їм подобатися? Тим, що від нас не тхнуло дешевим спиртним й стійким запахом кількаденного тупцювання на площі? Чи тим, що не мали при собі георгіївських стрічок та триколорів і не горлали на весь Донецьк назву сусідньої держави й не лаяли свою. Одне слово, попалися на гарячому. А тому, хитаючись і тримаючись одна за одну, троє жінок пленталися вслід і з останніх сил вигукували «Бан-дер-ло-ги!..» Як відкараскатися від неадекватних причеп? Один із нас, підпустивши їх ближче, суворо запитав російською: «Як ваші прізвища, дами?» Розгубившись, «дами» вклякли. Тільки одна пробурмотіла: «Тю!.. Мабуть, це наших спонсорів тут чорти носять». Увійшовши у роль «спонсора», колега повторив запитання, використовуючи для достовірності ще й деякі ідіоматичні вислови. Знову німа сцена. А потім хтось із трійці вичавив: «Ага! Щоб нам завтра знову не заплатили». Далі переляканих персон немов вітром здуло.

Світ тісний. Нещодавно, тобто рік по тому, одну із цих проросійських активісток упізнав на знімках мітингу в Донецьку біля «будинку уряду» самопроголошеної «ДНР». Судячи із втомленого, схудлого і змарнілого лиця, жінка не отримала всього того, що їй наобіцяла «нова влада». Навпаки, адже терпець увірвався вже навіть у палких прихильників «республіки». Та заради справедливості варто сказати: були на тому мітингу й такі, які прагнули швидшого наступу на «укропів». Хоч більшість присутніх таки виступала за припинення бойових дій і обстрілів, які продовжують самі ж бойовики. Адже місцеві жителі на власні очі й вуха спостерігають звичну картину: у місті між пострілами і вибухами минає всього кілька секунд. Тобто «захисники» із одного району гатять по іншому, де їм ввижаються «карателі», але гинуть там тільки мирні жителі, серед яких і ті, хто до останнього вірив у «ДНР».

Заздалегідь наважився попрохати знайому донеччанку піти на стихійне зібрання і мовчки послухати цих людей. Звісно, вона була не у захваті від пропозиції, але погодилася. Що почула в натовпі? Виявляється, лідер «республіки» Олександр Захарченко, який пришкандибав до натовпу на милицях, даремно розраховував на співчуття. Обурені жителі міста впівголоса бажали «собаці» ще гіршого. Мовляв, щоб йому повідбивало останні ноги-руки і порожню голову. Зрозуміло, голосніше у цей час дипломатично кричали: «Ми вам вірили, але тепер у вас дуже розчарувалися!» А коли він помчав звідти у довжелезному кортежі з вишуканих чорних іномарок, тут висловлювали сподівання нарешті побачити поїздку «правителя» у катафалку.

Певна річ, відкрито лаяти дуже небезпечну для життя «республіку» донеччани не наважилися. Але те, що вони в умовах беззаконня і сваволі бойовиків зібралися на мітинг протесту, — маленький подвиг. Бо донеччани — заручники «ДНР», вони добре обізнані про жорстоке ставлення озброєних покидьків до опонентів. Отож коли Захарченко попрохав одну із говірких жінок назвати своє прізвище, вона миттю заховалася у натовпі: «Не треба! Щоб потім знову розстріляли!»

Ота вимушена обмовка «знову» — не зразок чорного гумору, а сувора дійсність донеччан. Зневірені й змучені «республікою» люди вже давно знову й знову почуваються її жертвами. Бо навіть розстріли у підвалах, біля териконів чи в посадках стали майже звичною справою. Як і артилерійські та мінометні обстріли бойовиками мирних кварталів, проти чого і протестували люди. Так жахливо розплачуються вони з тими, хто колись пропонував їм кошти за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а тепер перетворив на живий щит та гарматне м’ясо.

Чи відреагували в Донецьку на цей сплеск обурення втомлених і розчарованих «республікою» жителів? Авжеж, бо «уряд» навіть не приховує рішучого наміру заборонити… ні, не обстріли, а мітинги — ретельно організовані та щедро фінансовані, завдяки яким торік навесні вдалося дестабілізувати ситуацію і прийти до влади. Хтось проти? Як ваше прізвище?