Десь місяць чи півтора тому, проїжджаючи однією з вулиць на столичній Борщагівці, була шокована побаченим. Уявіть: шматок дороги, де яма на ямі і ямою поганяє, ніби віником виметений. А поверх отієї ямковості ретельно… нанесено новесеньку дорожню розмітку. Ну просто геніальне рішення столичних шляховиків! І, мабуть, вулиця Сім’ї Сосніних — не єдина в Києві сподобилася такої їхньої ласки. Бюджетні кошти, як я розумію, витрачено на недешеву фарбу, на її нанесення. Але ж… усе це даремно, бо хіба добрий хазяїн так робить? Чи не логічніше було б спочатку дорогу відремонтувати, а вже потім наносити розмітку?

Добрий хазяїн на своєму обійсті так не чинитиме — він спочатку доріжку підлатає, якщо вже й справді немає за що капітально відремонтувати, а вже потім — розмітку малюватиме. Чи ви, шановний Віталію Володимировичу, думаєте інакше? Чи ви просто не в курсі, що робиться на окремо взятій борщагівській вуличці? Та якщо ви даєте змогу вашим підлеглим, які відповідають за дорожнє господарство, таким чином вас підставляти, то це — все одно ваші проблеми…    

Дороги в нашій країні — вічна тема: з ямковістю борються всі уряди. І, що характерно, з однаковим результатом. Ось іще один приклад. Не всеукраїнського масштабу, але показовий. Є у місті Василькові, що під Києвом (до речі, дуже древньому й шанованому місті), як і в будь-якому іншому, центральний ринок, якому більше пасує звичайнісіньке слово «базар». З одного боку цей базар (біля автобусної зупинки) обмежує класичне перехрестя, де головну перетинає другорядна дорога. Місцина відома — хто тудою їздить, впізнає. Роками це перехрестя нагадувало полігон після бомбардування: легковики, навіть з чималим кліренсом, проповзали його на першій передачі, ступаючи боком з колеса на колесо.

Не меншої уваги заслуговує й ще одна місцина — відразу за Комісаровою горою, де місто зустрічається зі своїм рідним, Васильківським, районом. Скільки себе пам’ятаю, на стику міста і району завжди були такі баюри, в яких за поганої погоди можна й колеса залишити. Так ось, настало таки свято на перехресті біля ринку — з рік чи півтора тому (може, трохи більше — не важливо) там поклали новесенький асфальт, і водії здихнули вільніше. Думаєте, відремонтували і шматок дороги на в’їзді у сам Васильків — той, що з боку Комісарової гори? Як би не так! Як повзали машини там на пузах, даруйте — деручи по камінню днищами, так і досі повзають. У чому річ? Чи то у Васильківському районі поганий господар (бо цей шматок — уже майже землі району), а чи у самому Василькові місцевий голова не знає свого господарства (бо оті злощасні 30–40 метрів дороги — ще ніби й Васильків)?

Колись розговорилася з водіями маршруток, котрі возять людей на села. Один вусатий дядько махнув рукою: що тут, мовляв, розуміти — районний начальник думає, що то парафія міського, а міський — киває на районного, а ми — губимо підвіски. Ось так і  сказав, як припечатав. Тож і хочеться спитати у чинного Васильківського міського голови Сергія Сабова і його колеги, теж чинного голови Васильківської райдержадміністрації Владислава Одинця: панове, це таки правда? Чи є якісь інші причини того, що отой шматок дороги десятиліттями не знає ремонту?!

А кілька тижнів тому довелося побувати в Одесі, з її знаменитою Дерибасівською, що закінчується пам’ятником адміралу Йосипу де Рибасу, не менш знаменитими Потьомкінськими східцями, Міжнародним кінофестивалем, який теж міцно прописався в цьому місті (цього року відбувся вшосте), конкурсом молодіжної моди «Погляд у майбутнє» (і його прихистила на своїх просторах наша Перлина біля моря), зрештою — місті, яке претендує бути українським південним туристичним центром. Зважаючи на ситуацію в країні, надто окупацію Криму, це цілком логічно. Проте, як казав мій мудрий дідусь, не кажи гоп, поки… не побачиш усе на власні очі. Море — нехай не таке чисте, як хотілося б, — є. Сонце, нехай на кілька днів затягнуте хмарами й умите грозами, але теж на місці. Історичні пам’ятки, купа ресторанів і ресторанчиків, щедра земля, яка дарує садовину-городину, морепродукти — усього цього не бракує.

Але, шановний Одеський міський голово (на цій посаді нині, як стверджує офіційний сайт міста Одеса, — Геннадій Труханов), будь-який населений пункт, а тим паче — місто, що претендує на роль головної туристичної перлини країни, — починається, хоч як це банально звучить, з доріг. Знаю-знаю, що скажете, бо ваш найсвіжіший звіт, де відрапортовано, що «…у 2014 році виконано роботи з будівництва, реконструкції, капітального й поточного ремонтів об’єктів вулично-дорожньої мережі Одеси, зокрема проїжджої частини вулиць, тротуарів, внутрішньо квартальних проїздів і прибудинкових територій обсягом 239,2 тис. кв. м на загальну суму 128,6 млн грн», читала. Та не знаю й не хочу знати, де, що і на яку суму ви там ремонтували, якщо посеред літа, прямісінько біля входу на знаменитий пляж «Аркадія» — перекрили дорогу й кладуть тротуарну плитку, а поряд на перехресті, даруйте, що повторююсь, як наче після бомбардування: 17 сантиметрів кліренсу моєї автівки не вистачило, щоб проїхати там безболісно для автомобіля. Точнісінько так само важко було під’їжджати і до готелю, що в тупику Леваневського. І ще чимало вулиць, які ой як мріють про ремонт. Тож з’їздивши в Одесу, я цього літа полюбила київські дороги — вони, хоч і з ямками, бодай широкі…