Ми вже звикли до того, що вичерпавши всі засоби боротьби з певними проблемами, люди — і поодинці, і цілими громадськими об’єднаннями, — звертаються зі своїми бідами до засобів масової інформації як до останньої надії на справедливість та суспільного рефері в останній інстанції. Проте цього разу ситуація перевернулася з ніг на голову. На зустріч з власним кореспондентом «Урядового кур’єра» по телефону напросився заступник головного інженера, він же — начальник відділу охорони навколишнього середовища Харківського коксового заводу Сергій Єгоров, мотивуючи її необхідність передачею до газети скарги від колективу на природозахисну організацію «Екоцид»(?)! Після короткої розмови та призначення зустрічі подумала: все ж таки трапляється, що на стрільця звір і справді вибігає.
Паперова атака
Ця фраза виникла сама собою, бо поспілкуватися з головним екологом коксового підприємства було в моїх найближчих планах після недавнього випадкового ознайомлення з листівками «Екоциду». Повз ці листівки, які рясно вкрили стовпи та паркани одного з районів Харкова, спокійно пройти було неможливо. Вони притягували і зупиняли погляд своїм зловісним змістом. Чорний череп із кістками на трикутному знаку та заголовок «Хімічна атака на харків’ян!» навіть без підсилюючого знака оклику викликали гучний тупіт мурах по тілу. Далі — ближче до інфаркту. Оргкомітет громадського руху «Екоцид. Net» повідомляв харків’ян: «Актом перевірки Державної екологічної інспекції України в районі Новожаново ПІДТВЕРДЖЕНО ВЧИНЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗЛОЧИНУ! Підприємства Коксохім та ЗАТ «Термолайф» за рік викидають понад 800 тонн бойових отруйних речовин: 240 тонн діоксину, 50 тонн синильної кислоти, 200 тонн формальдегіду, 100 кг ртуті»… Чесно кажучи, після прочитаної порції такої інформації рука мимовільно потягнеться за валідолом, бо хто-хто, а українці не з довідників із хімії чи медицини знають, що то таке — діоксин. Звичайно, й раніше коксовий завод аж ніяк не сприймався безневинним курилкою, що мирно попихкує факелом в небо. Адже кожний школяр, знайомий з азами хімії, розуміє: порівнювати коксовиробництво з бісквітною фабрикою чи столярним цехом безглуздо. Але «бойові отрути» — це занадто.
Пройти повз такий кричущий факт було б не лише гріхом професійним, а й перед власною совістю. Тож у журналістському нотатнику з’явилася нова тема з позначкою «терміново». За номером стаціонарного телефону, зазначеним на листівці, зв’язуюся, як тоді подумалося, з офісом «Екоциду», проте чоловічий голос переадресовує на мобільник керівника громадської організації Олени Решетько.
Того ж дня спілкуємося з Оленою Сергіївною, яка в оточенні своїх активістів демонструє копії актів перевірок дотримання вимог природоохоронного законодавства, складених Державною екологічною інспекцією в Харківській області. В документах справді значиться, що коксовий завод має дозвіл (виділено автором для більш глибокого розуміння читачем подальших термінологічних та цифрових інтриг) на викиди забруднюючих речовин в атмосферу до 800 тонн на рік. Зокрема вказується, що у 2010 році в повітряний басейн Харкова ПрАТ «Харківський коксовий завод» викинув 247,123 т діоксину та інших сполук сірки. Я починаю цілком поділяти праведний гнів активістів «Екоциду», хоча десь підсвідомо, чіпляючись за окремі шматочки шкільних знань з хімії, встигає прошмигнути невиразне запитання: який стосунок діоксин має до сполук сірки? Однак за напористими аргументами Олени Решетько неясний сумнів зникає, бо жінка пояснює, що їхня організація не заспокоїться до того часу, доки Коксохім не буде закрито.
— Ось подивіться, — каже пані Олена, — це відповідь департаменту охорони здоров’я на наше звернення. В ньому однозначно говориться, що на території, яка прилягає до Коксохіму, захворюваність значно більша, ніж на Олексіївці. З усіх хвороб.
У підсвідомості знову мигцем промайнуло запитання, чому порівнюється район промислової зони, де розташовано понад 20 підприємств зі стаціонарними джерелами викидів, з одним з екологічно найчистіших житлових масивів міста.
— Ви знаєте, — долучається до розмови Олена Сальникова, — я проживаю неподалік, на вулиці Власенка, і там щовечора нам дошкуляє неймовірний сморід. Рівно о 21.30 від коксового заводу клубляться чорні хмари їдкого диму. Одного разу ми послали на розвідку двох молодших жінок. І коли ті повернулися, то розповіли, що неподалік від заводу хтось підпалив автомобільні шини. Їх там ціле звалище, і привозять їх туди вантажівками. Отож на кого грішити, важко сказати.
Нагадуємо Олені Решетько про обіцянку поділитися копіями документів, і дорогою до кіоску з ксероксом жінка розповідає про бездіяльність властей, про те, що прокуратура на їхнє звернення навіть не потрудилася дати відповідь. На прощання уточнюємо, коли можна зайти до їхнього офісу, куди власкор «УК» телефонувала напередодні зустрічі.
— Та ні, це не офіс «Екоциду». Це ви говорили з Андрієм Ільговим. Він керує Фондом громадських ініціатив Арсена Авакова, а нам допомагає.
…З повним сумбуром у голові і критичним налаштуванням готуюся до розмови з Сергієм Єгоровим. Адже не лише канони журналістики вимагають вислухати аргументи протилежної сторони, а й елементарні вимоги щодо об’єктивності.
Діоксид — не діоксин
Відразу після знайомства кладу на стіл листівку і, перш ніж вислухати, з чим завітав гість, прошу Сергія Єгорова її прокоментувати.
— Саме з цього приводу я і просив про зустріч, — зауважує заступник головного інженера. — А в рамках відповіді дозвольте зацитувати деякі витримки зі звернення трудового колективу нашого підприємства до міської влади та громадськості, яке, власне, я і хотів передати до редакції разом з проханням розібратися по суті. На зборах, де приймали це звернення, робітники наполягли, щоб у першій частині цього документа зазначили, що ці листівки «Екоциду» дестабілізують ситуацію в регіоні, безпідставно лякають людей, і що готувалися вони не зовсім адекватними «природолюбами» на замовлення тих політиків, котрі позбулися влади і будь-якою ціною намагаються її повернути. Спекулюючи на екологічній темі, останні прагнуть отримати більше політичних дивідендів, особливо ж напередодні виборів до Верховної Ради.
— Але ж вибачте, — не витримую, — до чого тут політика, коли в акті перевірки екологічної інспекції чорним по білому зафіксовано викиди вашим заводом діоксину! Чи, може, скажете, що акт — це фальшивка?
Реакція начальника відділу охорони навколишнього середовища ХКЗ мене подивувала. Бо Сергій Єгоров раптом розсміявся, а потім з гіркотою сказав:
— І не фальшивка, але й не правда. Річ у тім, що при комп’ютерному наборі тексту машина виправила діоксид на діоксин, а інспектор, що готував цей документ, помилку не помітив. Та ви спробуйте самі, — кивнув на ноутбук.
Пробую, комп’ютер і справді «діоксид» править на «діоксин»… Помітивши мою розгубленість, Сергій дістає висновок Українського державного науково-дослідного вуглехімічного інституту, де пишеться, що в переліку викидів ХКЗ забруднюючих речовин діоксин відсутній, а джерел інформації про утворення діоксинів у процесі коксування вугілля не виявлено. Але ж синильна кислота, ртуть врешті-решт?
Сергій Єгоров з актами перевірок в руках, вказуючи на кожну цифру, розповідає, що коксовий завод ще в 2006 році повністю вивів хімічне виробництво зі своєї території і позбувся у своїй назві частинки «хім», що протягом останніх років підприємство жодного разу не виходило на повні потужності, і тому викиди забруднюючих речовин в атмосферу значно менші дозволених. Синильна кислота справді потрапляє в повітря під час виробництва коксу, але не 50 тонн, як вказано у листівці, а 529 кілограмів на рік.
— Різницю в цифрах відчуваєте? — перепитує С. Єгоров. — Як же можна це назвати, як не маніпулюванням? Що ж до ртуті, то її на нашому заводі можна знайти хіба що в термометрах у медпункті чи в люмінесцентних лампах…
Після того як гість корпункту попрощався, відчуття неясності та не розставлених крапок не вийшло разом із ним за двері. Отож наступного дня вирушаємо на ХКЗ — поспілкуватися з робітниками, профкомом та й з директором насамкінець.
Кому вигідно?
Біля прохідної знайомлюся з гуртом робітників. На запитання, чи знають вони про таку громадську організацію як «Екоцид», всі дружно відповідають, що не лише знають, а й бажають їй усіляких «гараздів», бо активісти «Екоциду» не дають спокійно працювати, розпускають маячливі чутки про завод, закликають до його закриття.
— Що за маячню вони пишуть у своїх листівках? — гнівається газівник ХКЗ Жорж Соболєв. Невже ж ми, що пропрацювали на коксовому по 20-25 і більше років, піддаємося меншому впливові викидів, ніж мешканці, які проживають побіля заводу? Та в нас немає жодного випадку професійних захворювань і ми самі тут контролери, бо наші сім’ї, наші діти живуть неподалік. А за даними департаменту охорони здоров’я, захворюваність у нашому районі за всіма показниками нижча, ніж в середньому по Харкову.
Голова профкому Лариса Канцедал підтверджує, що на підприємстві трудиться більш як півсотні працівників, заводський стаж яких становить понад 20 років. І нарікає на часті перевірки контролюючих органів за скаргами «Екоциду». Про це йдеться і в зверненні заводчан до громадськості: «Лише за минулий рік органами Мінприроди, Міністерства охорони здоров’я, прокуратури було проведено 9 перевірок, які відібрали 46 повних робочих днів у десятків людей. Що характерно — за всіма проведеними перевірками щодо браку дозвільної документації, результатів експертиз, перевищення нормативів викидів забруднюючих речовин, нештатного режиму роботи, впливу діяльності підприємства на захворюваність жителів району жодного підтвердження не зафіксовано. То, можливо, час запитати з ватажків «Екоциду» та його господарів за марно витрачений робочий час, що оцінюється в сотні тисяч гривень, за ту шкоду, яку вони завдають психічному здоров’ю харків’янам, розповсюджуючи недостовірні факти з приводу «хімічних атак» і порушень нашим підприємством природоохоронного законодавства?»
— Найприкріше те, що вся робота колективу, спрямована на поліпшення екологічної ситуації в районі, замальовується так званими природозахисниками виключно чорними фарбами, — бідкається директор ХКЗ Володимир Григоров. — Вони не хочуть помічати, що підприємство для зменшення викидів забруднюючих атмосферу речовин перейшло на випуск лише ливарного коксу, при виробництві якого використовується низькосірчиста сировина. У нас сьогодні не працює жодна піч з понаднормативним терміном експлуатації. За останні роки споруджено систему безпилової видачі коксу, спеціальний газоскидний пристрій, що дає змогу ефективно спалювати надлишки коксового газу, перекладені коксові батареї №№ 4,5,6, проведено реконструкцію башти гасіння коксу та вентиляції коксосортування зі встановленням тканинних фільтрів, удосконалюються системи охолодження коксового газу та біологічного очищення стічних вод і т. п. Нині вирішується питання щодо спорудження турбогенераторного устаткування для перетворення тепла скидного факела в електричну енергію. Єдина серйозна претензія з боку професійних екологів сьогодні – це сіркоочищення, але і її спільно з УХІНом ми вирішуємо.
Знайшлася стараннями наших джерел у прокуратурі і відповідь на звернення Олени Решетько з обгрунтованою відмовою щодо відкриття карної справи стосовно посадових осіб ПрАТ «ХКЗ», де практично на кожен пункт претензій сформульовано висновок «факт не підтвердився». Проте ця відповідь або ж загубилася серед численних скарг керівника «Екоциду», або ж її просто невигідно показувати.
Ми в Google+