Коли в Інтернеті натрапила на божевільне повідомлення про те, що організовуються тури… в зону АТО, подумала, що це або чийсь невдалий жарт, або фейк. Пропонувалося, як в екстрим-турах чи сафарі: організований проїзд у зону бойових дій на БТРі, харчування, проживання в наметах, оренда зброї, бронежилетів та іншого спорядження — все за окрему плату, як кажуть, будь-яка примха за ваші гроші. 

У лікарні опинився побитий журналіст, письменник, лауреат всеукраїнських і обласних творчих конкурсів, народний синоптик Володимир Лис.
Це сталося після того, як від озера Велике Згоранське, що в Любомльському районі, роз’їхалися учасники національно-патріотичного табору «Згоранська ватра». У таборі відслужили панахиду за тутешніми вояками УПА. 16 липня 1943 року неподалік озера вони вступили у бій з німецькими окупантами і відбили в них десятки юнаків і дівчат, яких фашисти вивозили у неволю.
На згадку про ще один із боїв — уже з радянськими емгебістами, що насаджували місцевим людям «любовь к Родінє»,  —  на місці колишнього хутора Павла Лиса  було освячено поклінний хрест. Тепер він нагадуватиме, що 23 липня 1950 року тут теж був бій. Як переказують місцеві жителі, один із тутешніх прокомуністичних активістів похвалився після нього, що теж «убив бандита». Але до ранку не дожив  —  настільки «любили» тоді місцеві люди сталінських приспішників. 

99-й автобус від’їхав від кінцевої зупинки метро «Мінська». Кондуктор поволі пішла по салону, продаючи квитки нечисленним пасажирам. Потім повернулася на своє місце. 

Тележурнал такий був для радянських піонерів — «Хочу все знати». Піонерські роки минули, а звичка хотіти знати — залишилася, та ще й професією розвинулася.
Отож коли друзі повідомили, що на посади звільнених за бардак та дерибан директорів низки національних природних парків оголошено конкурс, цікавість забила фонтаном: а хто ж подався на ці відповідальні (деякі їх інакше цінують і називають хлібними) місця? Хто вибирає достойників? За якими критеріями? Ну і — головне, постмайданне: наскільки народ може бути «в курсі дєла», себто — як забезпечується публічність? Особливо мене «збадьорило» те, що серед пошукачів — двоє добре відомих і мені, і всій профільній громадськості суперзірок природоохорони.

Під час війни свою армію не гудять, навіть якщо виявляється, що чи не весь вищий командний склад потребує заміни, бо він обійняв посади винятково за вміння демонструвати вишкіл окремих показових підрозділів і талант «організовувати» дозвілля перевіряльників із вищих штабів. Утім, ідеться не лише про суто суб’єктивні причини, бо ще Черчилль стверджував, що генерали у мирний час готуються до минулої війни, а реальність щоразу доводить марність усіх довоєнних планів і розрахунків. 

Час від часу в соціальних мережах та в ЗМІ звучить критика на адресу переселенців зі сходу. 

Перше звинувачення — недостатній рівень або повна відсутність українського патріотизму. Жителі Донбасу нерідко відчувають себе виключно громадянами свого міста та регіону, сповідуючи регіональний патріотизм. Уся Україна для них явище абстрактне, не рідне. Значна частина жителів регіону зберегла радянську ідентичність, яка включає в себе негативне ставлення до всього національного. Стаханов, «Молода гвардія», Ленін на постаменті — це символи Батьківщини для багатьох донеччан та луганчан. Зате герої української визвольної боротьби для таких людей — однозначно ворожі символи. Росія, до речі, здебільшого, викликає симпатію на Донбасі не через ідею «російського світу», а завдяки намаганням РФ стати нащадком СРСР. 

Страшне й досі відоме тільки з кінофільмів та книжок поняття полону ворожими військами раптом постало перед нами у всій своїй нелюдській реальності. Бійці 72-ї окремої механізованої бригади — резервісти з Черкас Дмитро Половинка та Олександр Осейко — у неволі звідали всі «принади» знущань терористів.

Фахівцем з газових питань вважає себе чи не кожен українець. У свідомості співвітчизників блакитне паливо не посіло місце поряд з іншими енергоносіями, а звило собі окреме кубло на зразок тотемного поняття. Газ — предмет чужого культу, якому однак поклонятися маємо ми.

Хто володіє газом — той володіє світом. Ця істина беззаперечна. Захоче володар — помилує і обдарує за зниженою ціною, передумає — перекриє краник, і тоді, як мовиться, «кранти». Тому чимало українців бояться, не приведи Господи, розгнівати «газоносних» осіб сусідньої держави. Дехто заради ситуативної ціни на паливо готовий поступатися навіть стратегічними інтересами Вітчизни і її територіями. 

Навряд чи бодай хоч один виступ Ані Лорак мав такий розмаїтий і емоційний піар, як її недільний виступ в Одесі. Звісно ж — через мордобій, який супроводжував концерт. У соціальних мережах одні звинувачують саму співачку: мовляв, навіщо попхалася до Одеси, знаючи, що кілька патріотичних угруповань її там недолюблюють? Другі лають владу — і за те, що не відмінила концерт Лорак, і за те, що жорстко розігнала бажаючих зірвати виступ співачки. 

Якось, переглядаючи новини із зони воєнних дій, наткнулася на телерепортаж про бойові будні батальйону «Донбас». На завершення бесіди з бійцями кореспондент запропонував передати привіт рідним та близьким, як це робили у довоєнний період під час розважальних програм. Мабуть, прагнув підбадьорити тих, хто чекає на вояків удома. Вийшло все навпаки: принаймні я вперше плакала не за вбитими, а за живими.