Кажуть, що всі льотні інструкції написані кров’ю. Чверть століття тому на Київщині трапилася авіапригода, під час якої трагічно загинули двоє членів екіпажу. Радянська система зробила все, щоб цю інформацію ніде не згадували, оскільки це сталося незадовго до проведення Олімпійських ігор 1980 року в Москві в авіакомпанії «Аерофлот» на її основному авіаперевізнику — Ту-154.

У листопаді 1977 року, в аеропорту Бориспіль готувався до здійснення рейсу Київ — Омськ — Іркутськ літак Ту-154. Це був звичайний регулярний рейс. Передполітна підготовка повітряного судна виконана строго за графіком. Екіпаж навіть не здогадується, що вже через кілька хвилин після зльоту трапиться позаштатна ситуація і доведеться терміново повернутися назад, а двоє членів екіпажу взагалі зникнуть із салону під час польоту… 

 —Тьотю, знайдіть мені маму, — зазираючи, здається, не в очі, а в самісіньке серце, попросила синьоока дівчинка з дитбудинку. Відтоді ось уже добрий десяток років не буваю в сиротинцях та інтернатах: ті слова й досі обпікають душу, і я боюся почути їх знову. А ще почуваюся винною перед тією дівчинкою: адже так і не знайшла їй мами…
Виявляється, шансів реалізувати своє законне право на родину в неї, шестирічної, було небагато: всиновити хочуть якнаймолодших діток, свідчить уперта статистика. 

Я народився в рік «головного» Голодомору і пережив голод 1946-1947 років, тож що таке недоїдати і втрачати сили через нестачу їжі, знаю на власному досвіді. Ця тема мені близька ще й тому, що працюю в Асоціації дослідників голодоморів. Ще 1993 року, коли вперше на державному рівні почали вшановувати пам’ять жертв, я ініціював, організував і провів велопробіг ветеранів із різних регіонів у 18 областях країни. Тоді ми не тільки проїхали територіями, охопленими в минулому голодом, і розповіли про пережите, а й зібрали в капсули землю з місць масових поховань людей, що померли від нестачі їжі. На деяких із них вже тоді були встановлені пам’ятні знаки на згадку про ті події.  

Дзвінок був несподіваним — з якого боку не поглянь. Телефонував один діяч районного масштабу. «Пропоную вам хорошу тему для публікації, — сказав. — Минулої суботи ми із заступником зібралися та й поїхали в одне сільце. Там живе самотня бабуся. Ми їй дров нарубали, води наносили... Я і фото надішлю». «Оце так «подвиг»! — подумала. — Цікаво, у тому селі одна така недужа бабуся? А як же ті, що в інших населених пунктах живуть?» 

У понад половині водійських посвідчень, які у США фактично замінюють паспорти, є відмітка про згоду їх власників у разі раптової смерті на вилучення і трансплантацію внутрішніх органів. Здавалося б, для країни, де ринкові відносини, образно кажучи, засвоюються разом із молоком матері, це винятковий приклад масового альтруїзму. Тим паче, що у США законодавчо заборонена виплата компенсацій донорам органів. 

Гарячою новиною у тернопільських засобах масової інформації нещодавно стало міліцейське повідомлення  про затримання 17-річного закоханого в одному з районів області. Хлопчина позичив кілька балончиків аерозольної фарби й узявся розписувати стіну автобусної зупинки, повз яку щодня проходила дівчина його мрії. Перехожі від «художніх» освідчень парубка не розчулились. А навпаки, повідомили про них правоохоронцям, розцінивши цей вчинок як прояв хуліганства. Невдовзі юнакові довелося перефарбувати стіну, на якій вправлявся у виведенні сокровенного слова.

Уявімо собі ситуацію, коли тверезий водій, викуривши дві пачки цигарок, сідає за кермо свого автомобіля. І, не справившись із кермуванням, врізається в зупинку, на якій чекають автобус жінки та діти. Якщо фантазії не вистачає, пропоную уявити іншу сцену: двоє друзів, сидячи на кухні, попиваючи чай (!!!) і покурюючи цигарки, несподівано заводять сварку. І один, спіймавши «білочку» від тютюнового диму, накидається на товариша з ножем і завдає йому смертельного поранення…  

Днями зустрів знайомого сумчанина, якому щойно виповнилося 90.  До слова, ювілей відзначили доволі гучно, адже ветерана добре знають у місті. Він не тільки педагог, а й письменник: на його уроках і творах виховувалося не одне покоління учнів. Тож сподівався почути розповідь про те, як гостювали родичі — донька, онуки, зять, як шанували вдома, на колишній роботі. Та замість цього новоспечений ювіляр розвів руками: мовляв, усе добре, якби не одне «але»…  

Обидва етапи осіннього призову до українського війська — жовтневий та листопадовий — уже завершилися. Згідно з постановою Кабінету Міністрів, цього року призову на строкову службу підлягали 18 тисяч 900 юнаків. У ці дні молоде поповнення вже приймає військову присягу на вірність українському народові.
Як розповів начальник відділу обліково-призовної роботи Черкаського обласного військового комісаріату Віталій Луговський, за два цьогорічні призови область відправила служити до Збройних сил України та до Внутрішніх військ МВС 1459 юнаків. 

Проходячи центральною вулицею Сум, випадково зустрів сина-студента свого знайомого. Останній якось розповідав, що юнак знайшов непоганий підробіток: після занять роздає перехожим рекламу однієї із фірм, що спеціалізується на виготовленні вікон, балконних рам.
Розговорилися. Хлопець повідав про своє фінансове «хобі»: працює по дві-три години на день, у тому числі й у вихідні. Заробленого вистачає на дрібні кишенькові витрати — купити коханій дівчині букет квітів, сходити в кіно чи до театру, а інколи в кафе, на проїзд у маршрутці.