У ситуації невизначеного майбутнього розірваної надвоє Донецької області питання мови медіа на підконтрольній Україні території лише на перший погляд може здатися другорядним. Доречно нагадати, що соціологічні опитування, які проводили на Донеччині ще за мирних часів, незмінно виводили в лідери за рівнем довіри саме місцеві газети. А вони на 95% виходили російською мовою і посилювали русифікацію. За останній рік з’явилася лінія інформаційного фронту, яка остаточно розділила медіа, і виявилося, що українські ЗМІ потребують державної підтримки та уваги не менше, ніж військо.

Почну з того, що на нині окупованій території газета «Донеччина» не виходить — наш офіс у Донецьку розгромили і пограбували терористи. А інших масових газет українською для жителів області як не було раніше, так немає й тепер. Натомість виникли просякнуті ненавистю до України видання. Крім Донецька, в Макіївці, Харцизьку, Сніжному, Горлівці та інших містах окупаційна влада відновила під своїм прапором випуск газет, які здавна служили всім режимам на «общєпонятном язикє». 

Масштабна експансія сирійських біженців на територію ЄС, початок активної військової взаємодії Москви із Дамаском, серія гучних терактів на території ЄС — усе це впродовж останніх місяців остаточно надало громадянській війні у Сирії статусу проблеми загальносвітового значення. 

«Щойно відкритий пам’ятник Голодомору у Вашингтоні вже живе — люди приносять сюди свічки, колоски, фото і навіть листи до загиблих», — написав у Фейсбуці голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Що ж, хай із запізненням, але світ має дізнатися якомога більше про страждання, які випали на долю нашого народу понад 80 років тому. Адже тоді світ мовчав, а Україна вкривалася мільйонами жертв.

Але ж мовчали й у нас. Тваринний страх проник в усі пори суспільства, і волати про біду мало хто був спроможний. Більшість радянських письменників добре розуміли, що голод не тітка, і воліли не згадувати про нього, хоча бачили на власні очі, що насправді творилося. У спогадах «Його таємниця» Аркадій Любченко розповів, як навесні 1933-го з Миколою Хвильовим відвідали голодну Полтавщину. Побачене у селі, де вимерло три чверті населення, їх шокувало: «Коли ми пізнього вечора вийшли у двір, вразила нас цілковита темрява і надзвичайна тиша.  

Цю простеньку скоромовку мої батьки використовували як жартівливий тест на знання української мови. Людина, яка мислить російською і повсякчас нею спілкується, часто виказує себе, вимовляючи «рябЄнькЄ» та «палянІцУ». 

Детективна історія із пошуком лічильника на тепло в моєї знайомої розпочалася ще влітку. Тоді вона як уповноважений представник мешканців будинку почала цікавитися, чи є в їхній 16-поверхівці, що в Києві на вулиці Вірменській, 5-а, цей пристрій. Сантехнік із місцевого ЖЕО-2203 переконував, що лічильник у будинку є, проте песимістично наголошував, що особливо розраховувати на нього не варто. Мовляв, те, що дехто розповідає, що з лічильниками на тепло платити доведеться менше, — неправда. А мешканці будинків, де такі прилади є й не перший рік функціонують, переконували, що завдяки лічильникам вони економлять до 30% коштів порівняно з тим, що платили до встановлення засобу обліку.

Проте повернімося до нашої історії. З наближенням опалювального сезону та появою платіжок на тепло з «оновленими» цифрами історія зі встановленням лічильника починала перетворюватися на детектив. У жовтні уповноважена випадково з’ясувала, що лічильника в будинку все-таки нема, а сантехнік тепер розповідав, що він нічого не казав. 

Цинічна окупація і демонстративна анексія Росією Криму та наступна її збройна агресія на сході України фактично зняли з порядку денного питання геополітичного вибору нашої держави, яка остаточно обрала курс європейської та євроатлантичної інтеграції, що є головною гарантією державного суверенітету, територіальної цілісності та національної безпеки України, а також рушійною силою її політичного й економічного розвитку. 

І хотілось би поговорити про щось приємне, але, йдучи щоранку на роботу, бачу біля сміттєвих бачків дедалі більше нових облич. Уже навіть і сутички виникають за сферу впливу на сміттєвому фронті. Здається, ці бідні люди якраз і свідчать про стан нашої економіки, нашого соціального добробуту краще, ніж будь-яка держстатистика. Сусідка, яка вже, було, припинила вирощувати на дачі картоплю, знову влітку намагалася розширити виробництво головного продукту. Однак посуха звела її старання нанівець: зібрала майже стільки, скільки й посадила. Тепер бідкається, як зимувати, адже оплата за комунальні послуги й витрати на харчування, попри субсидію, сягатимуть захмарних висот, тоді як пенсія (навіть уже підвищена) не йде у жодне порівняння з вартістю елементарних людських потреб. Бідність, про необхідність боротьби з якою почали говорити років з десять тому, знову накриває нас своїм дірявим покривалом, змушуючи шукати вихід. 

Вдруге відзначаємо запроваджений у державі День Гідності та Свободи 21 листопада – саме тоді 2013-го студентів «викликало» на Майдан Незалежності попереднє керівництво держави цинічною відмовою від своєї ж обіцянки підписати угоду про Євроінтеграцію.  

Суддя не витримав і запитав напряму: хто ви така, що взялися позиватися до обласної ради?

Справді, чого це раптом? Відтоді як Чернівецька облрада ухвалила оскаржуване рішення, минуло 15 років. І тут з’являється журналістка, яка заявляє: мовляв, рішення незаконне — вона просить Чернівецький окружний адміністративний суд узгодити у правовому полі ситуацію в області із землекористуванням. «Де були прокурори з їхнім наглядом за дотриманням законодавства, врешті, голови агрофірм, яких безпосередньо стосується це питання? Чому вони не відреагували на порушення закону?» — допитувався служитель Феміди. 

Ось уже третій місяць поспіль ромська меншина Мукачевого не сходить зі шпальт, до неї звертаються журналісти і закарпатських обласних, і всеукраїнських ЗМІ. Аж ніяк не через тему виборів, під час яких роми завжди відіграють хоч і не першу, але й не останню роль.

Гарячу тему на тлі, здавалося б, приємної події розкрутили самі роми. 3 вересня в центрі міста відкрили пам’ятник їхньому одноплемінникові, який гордо стоїть із мітлою в руках. І вже три роки в Мукачевому стоїть монумент сажотрусу. Його прототип — реальна людина, яку зовуть Берталон. Він — угорець за національністю. Ніхто з представників цієї меншини не поскаржився на те, що їхній одноплемінник застиг у камені посеред міста у брудній одежі, такий простенький собі, з посмішкою на вустах.