І хотілось би поговорити про щось приємне, але, йдучи щоранку на роботу, бачу біля сміттєвих бачків дедалі більше нових облич. Уже навіть і сутички виникають за сферу впливу на сміттєвому фронті. Здається, ці бідні люди якраз і свідчать про стан нашої економіки, нашого соціального добробуту краще, ніж будь-яка держстатистика. Сусідка, яка вже, було, припинила вирощувати на дачі картоплю, знову влітку намагалася розширити виробництво головного продукту. Однак посуха звела її старання нанівець: зібрала майже стільки, скільки й посадила. Тепер бідкається, як зимувати, адже оплата за комунальні послуги й витрати на харчування, попри субсидію, сягатимуть захмарних висот, тоді як пенсія (навіть уже підвищена) не йде у жодне порівняння з вартістю елементарних людських потреб. Бідність, про необхідність боротьби з якою почали говорити років з десять тому, знову накриває нас своїм дірявим покривалом, змушуючи шукати вихід.

Вихід кожен знаходить сам. Хтось бачить його у перепродуванні товарів на ринку, дехто — у заробітках за кордоном, а декотрі — на присадибній ділянці. Комусь поталанило з новою посадою. Хоча таких — один на тисячу, а може й менше. Спочатку мене здивував наплив молоді на здобуття посад у новоствореній поліції. Але потім зрозумів: причина криється в оголошеній порівняно високій заробітній платі. Як сказав знайомий юнак, «мені все одно, що і як там робити, аби платили добре». Він закінчив місцевий університет, але працювати за здобутою спеціальністю вчителя не хоче через низьку зарплату. Та й чимало його ровесників, маючи пристойні освіту і фах, перебиваються випадковими заробітками. Ось тут ми й підійшли до головного питання: чи вийдуть із тих численних претендентів на посади в новій поліцейській службі професіонали? Адже багато хто йде туди, відверто кажучи, не тому, що мріяли про цю професію, а через власну бідність.

Наш непростий тривожний час дедалі настійливіше кидає нам черговий виклик, який зумовлений нестачею буквально у всіх сферах професіоналів, або, як колись казали, майстрів своєї справи. Особливо боляче, коли поверховість, дилетантство процвітає в управлінській сфері, в закладах і установах, які щодня стикаються з долями людей. Нині вже не дивина, коли генерал віддає військовим неправильні накази, медик ставить хибний діагноз, коли той чи той управлінець, сидячи перед телевізійною камерою, не може зв’язати і двох слів, коли навіть високопосадовець дуже погано орієнтується в ситуації у своїй галузі, а його підлеглі тільки набивають собі кишені шляхом незаконних оборудок.

Про це щодня кричить телеекран, проте нічого не змінюється. Імітація реформ, імітація служіння державі, брехливість багатьох керівників — усе це через непрофесіоналізм, спричинений не тільки нашою бідністю. Однак саме вона штовхає нас на великі прорахунки в кадровій політиці на всіх рівнях. Власне, і кадрової політики як такої, як на мене, нині просто не існує, адже набирають працівників часто не з професійних міркувань, а з огляду на критерії, дуже далекі від необхідних.

Звісно, в роботі управлінців, зокрема й на Черкащині, можна знайти чимало хорошого. Однак ідеться про те, як нині людям виживати у цій скруті. Дуже рідко, на жаль, з’являються повідомлення про нові робочі місця. Зате про невиплачені борги із заробітної плати — ось вони. За повідомленням Головного управління статистики в Черкаській області, на 1 жовтня заборгованість з виплати зарплати на Черкащині становила понад 31 мільйон гривень. Це значно більше, ніж на початку нинішнього року.