Як казав мій дід Федосій, у темряві успішно можна робити тільки дві речі: зароджувати нащадків і проявляти фотоплівку. Та й то коли кінчик (плівки) не туди вставити, результату не буде.

Очільникам реформи лісової галузі ця істина, схоже, не відома. Вони кують майбутнє важливої сектору економіки галузі якраз під ковдрою, подалі від очей громадськості, незалежних експертів, ЗМІ, профспілок і ветеранів лісової справи. Та що там ветерани! Навіть керівництво Мінагрополітики, під омофором якого має рости український ліс, не має повної інформації про стан і напрям лісових реформ. На «круглому столі», який відбувся у профільному міністерстві 10 грудня, перший заступник міністра та з десяток народних депутатів уперше дізналися, що є дві стратегії, які стосуються розвитку лісового сектору.  

Напередодні Новоріччя з’являється багато атрибутів майбутнього святкування. Місто прикрашають яскравими вогниками й мішурою, на головній площі встановлюють красуню-ялинку, поряд ярмаркують.

На вигляд усе дуже красиво і по-європейськи. Тут тебе нагодують, пригостять глінтвейном, запропонують сувеніри. Загалом усе чудово, ніби все для людей. Але чи так це насправді? 

Голова конкурсної комісії важко зітхнув, почухав фіолетовий, як курячий пуп, ніс і буркнув помічникові: «Давай наступного блазня!..» Двері відчинилися і, перечепившись через поріг, до кімнати ввалився молодик у військовій формі. На присутніх хвилею накотився запах сивухи. А сам його носій упав на підлогу і задер ноги. Спроби підвестися вдалися частково: лобур навкарачки підповз до столу, а потім узяв курс на найближчий кут. Там неквапливо вклався, сам собі спробував заспівати колискову: «Розпр-я-га-а-а-йте, хло-о-о-о-о-о-пці, коней… та ляг-а-а-а-а-а-йте спочивать!..» Він справді миттю заснув і так захропів — аж шибки заторохтіли.

Власник фіолетового носа скривився, немов побачив не типового п’яничку, а квитанцію про оплату комунальних послуг за новими тарифами. І дуже розгнівався: «Як сказав би класик: не в-і-і-і-і-і-рю! Що за примітивний цирк? Ти, халтурнику, себе у дзеркало бачив? І чого відразу хропака давиш? Затям, убогий, солдат має спати на посту, а коли вийшов у люди, енергія і дурна сила повинні клекотіти у ньому, як у вулкані. Потрібна креативність! Ну, спершу слід у магазині вітрину чи вікно розбити. Комусь не подобається?  Тоді такому необхідно миттєво у пику затопити… Можна котрійсь із жінок. Навіть треба!..» 

Жінка, обвішана важкими сумками, ледве переставляла ноги. Схоже, переоцінила свої можливості, але, видно, ноша була дуже дорога, тому й надривалась. «Вам допомогти?» — поспішив назустріч. 

«Хочеться все забути і не думати про підступність життя», — приблизно такі повідомлення 8–10-річних дівчаток можна прочитати в соціальних мережах. «І що ти хочеш забути — табличку множення чи плюшевого ведмедя?» — іронічно коментують такі тексти дорослі. З висоти прожитих літ дитячі проблеми здаються їм кумедними. Натомість у далекому дитинстві вони також переймалися власними не зрозумілими для дорослих переживаннями. Але тоді ставлення до життя у дітей формували в сім’ї і в школі. 

Випадково натрапив на замітку сайту «Новости Донбасса» про те, що в Москві відкрили виставку сепаратистського змісту «Новороссия. Юзовка. Будущее начинается в прошлом». Про це повідомляють і в так званому міністерстві культури «ДНР»: на відкритті експозиції крім членів угрупування «ДНР» також були перший заступник голови комітету Держдуми РФ з культури Йосиф Кобзон та лідер Компартії РФ Геннадій Зюганов. «Я хотіла звернути увагу суспільства на те, що населення Донецька не налаштоване визнавати Бандеру героєм, так само як і не налаштоване сприймати ту фашистську ідеологію, яка процвітає на Україні. Не можна стріляти в мирних жителів. Європа мусить знати правду. Тільки тоді настане справедливість. Через культуру я хотіла зробити свій внесок у встановлення миру на Донбасі», — каже автор виставки Тетяна Пономаренко-Левераш.

Реагувати на це лихослів’я спочатку не хотілося. Тим, хто не хоче чути і бачити очевидних речей, вже нічого не доведеш. А тих, хто пішов у несвободу добровільно, — не повернеш, не варто і кликати. Але коли паплюжать Україну та ще й в обіймах агресора, — промовчати не міг.  

Нещодавно на презентації монографії «Донбас і Крим: ціна повернення» директор Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова висловила думку, що якби Росія не анексувала Крим й не почала підступної війни на сході, то в нашій державі так і не з’явилося б справжнього громадянського суспільства. Дозволю собі додати, що саме через віроломний наступ Росії на територіальну цілісність і суверенітет України більшість українців чи не вперше за 20 років існування нашої країни відчули, що таке українська дипломатія. 

Те, що Росію охопила незборима епідемія фейкової інформації, — факт доконаний і визнаний світовою спільнотою. Але що нам до болячок агресора? Було б і справді байдуже, коли б цей вірус не використовував інтервенціоністський сусід як один із основних видів зброї гібридної війни проти України.

Та є ще одна небезпечна загроза, яка так чи інакше спонукає нас бажати якнайшвидшого одужання російському суспільству від геббельсівської чуми, оскільки зловредний вірус має неймовірну здатність розповзатися за межі омріяної Кремлем імперії. Піонери фейкової пандемії у краватках-триколорах активно проникають і в наші телеефіри, на шпальти газет й інформаційні інтернет-ресурси, часто виконуючи роль диверсантів-шпигунів того-таки сусіда, а інколи навіть успішно прищеплюються до суто вітчизняних коренів. Так, чого доброго, ненажерливий вірус обгризе до самої серцевини ще зовсім тендітні пагони нашої свободи слова — одного з небагатьох здобутків незалежної України. 

Громадське обговорення проекту бюджету Чернівецької області на 2016 рік, а також нагальних проблем, які терміново потрібно вирішувати місцевому органу влади, відбулося без громадськості. Громадськість важливий захід проігнорувала — народовладдя не відбулося при палкому бажанні нового керівництва облради забезпечити відкритість і прозорість у прийнятті найважливіших рішень. 

Що є символами України? Якби таке дослідження було проведено за кордоном, то, напевно, перші місця як символи України посіли б Майдан Незалежності в Києві, Чорнобиль і футбольний клуб  «Динамо» (Київ). Тобто те, що найчастіше фігурувало й фігурує у ЗМІ.

Відповіді громадян нашої країни дали інший результат. Як з’ясувалося під час репрезентативного соціологічного дослідження, проведеного Асоціацією політичних психологів України спільно з Інститутом соціальної та політичної психології НАПН, перші місця в рейтингу посіли: 1) державна символіка; 2) національне вбрання, вишиті рушники; 3) національні страви й напої.