Професор Преображенський із булгаковського «Собачого серця» настійливо не рекомендував читати зранку радянських газет. На відміну від них, нинішні українські ЗМІ подають новини цілком об’єктивно і без зайвих коментарів, які, однак, самі собою лізуть у голову після перегляду чергового випуску теленовин. 

На одному з передсвяткових зібрань в облдержадміністрації, де вручали ключі від квартир п’ятьом сім’ям воїнів АТО, які скалічені чи загинули, третьокласник Дмитро з Канева, син загиблого героя Андрія Петрушенка, отримуючи такий подарунок, не усміхався. Втирала сльози і його мама. Поки заступник голови облдержадміністрації Віталій Коваль розповідав про зроблене для забезпечення та соціального захисту сімей воїнів, більшість жінок і кілька чоловіків — родичів бійців емоціям волі не давали. Прозвучали обов’язкові на таких заходах цифри: на придбання 20 квартир (ключі від ще 15 помешкань вручили напередодні) з держбюджету надали 15,5 мільйона гривень. 

Масова бійка із застосуванням вогнепальної і холодної зброї, яку спровокували п’ятеро членів Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» в одному з готелів закарпатського гірськолижного курорту «Драгобрат», завершилася вердиктом Ужгородського міськрайонного суду. Він обрав для п’ятьох правопорушників запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 2 місяці.

У суді із синцями під очима, набряклими обличчями вони викликали жалість. Їх оглядали лікарі «швидкої» безпосередньо в залі засідань, відтак слуги Феміди одному за одним дозволяли відправлятися на лікування в стаціонар. Лише нагадування про їхню участь в АТО та псевдо одного з хлопців («Бєс») свідчили про їхнє направду фронтове минуле... 

Досліджуючи залученість українців до суспільно-політичного життя під час недавнього опитування, проведеного Асоціацією політичних психологів України спільно з Інститутом соціальної та політичної психології НАПН, респондентам ставили запитання: «Чи можете сказати особисто ви, що впливаєте на суспільні процеси, які відбуваються навколо вас?» На жаль, абсолютна більшість (70,3%) відповіла загалом негативно («Скоріше ні» та «Однозначно ні»). 

Проект «Новоросія» забуксував. Ситуацію на окупованому сході України Путін намагається рятувати кадровими методами. Замість Владислава Суркова так званим куратором російських найманців на Донбасі він призначив віце-прем’єр-міністра РФ Дмитра Козака.

Читачі, напевне, пам’ятають діалог російського президента із заступником глави уряду при інспектуванні новозбудованих до Олімпіади в Сочі об’єктів (віце-прем’єр відповідав за цей напрям). Путін допитувався в Козака: «Подорожчання об’єкта є?» — «Так, подорожчання теж є, серйозне». — «Наскільки?» — «Було мільярд двісті…» — «А стало?» — «Стало 8». — «Із мільярда двісті перетворилося на 8 мільярдів?» — «Так». — «Молодці! Гарно працюєте».

Чи можете уявити, шановні читачі, щоб, розгромивши Хозарський каганат, який тоді займав територію Північного Кавказу, Приазов’я та Донських степів і становив небезпеку для Києва, великий князь-воїн Святослав опустився до цинізму, підлості й примітивної брехні? Ну, скажімо, аби він почав верзти, мовляв, «кольчужні чоловічки» — це не його хоробра дружина, з якою він вирушив у похід, а місцеві пастухи, що схопилися за мечі та списи і влаштували між собою люті  січі… 

Недавно до корпункту «Урядового кур’єра» в Сумах звернулася 75-річна місцева жителька Людмила Пархоменко.

Як вдова померлого ветерана військової служби, в якого понад 40 років загального військового стажу (у лавах Збройних сил та робота в обласному військовому комісаріаті), впродовж останніх 13 років вона мала пільги на оплату житлово-комунальних послуг, а торік у жовтні їх скасували. Причому в під’їзді житлового багатоквартирного будинку, де мешкає Людмила Григорівна, а по сусідству з нею ще три вдови, двом із них пільги зберегли, а двом — скасували. 

Платив нещодавно за газ у відділенні Ощадбанку в нашому селищі. Дружина стояти в черзі не захотіла і, залишивши мені гроші (стільки, скільки було написано в квитанції), пішла до магазину. Там і домовилися зустрітися. Але коли моя черга наблизилася до віконця каси, я пошкодував, що відпустив дружину: для повного розрахунку мені бракувало три гривні. Спочатку подумав: неправильну суму написав у квитанції. Але касирка, взявши в мене папірець, сказала, що заповнений він правильно. «Просто із 7 грудня Ощадбанк бере комісію за кожен сплачений платіж за газ — три гривні.  Ось, бачите, на віконці про це написано...» 

Рядки з вірша «Клятва», де є промовисті слова «Донбас ніхто не ставив на коліна і нікому поставити не дано!» тутешній пролетарський поет-шахтар Павло Безпощадний написав у похмурому 1942 році, коли край перебував під окупацією німецько-фашистських загарбників. Тепер його рідна Горлівка, де похований один із патріархів місцевої літератури та є вулиця, названа його іменем, знову окупована. Причому нинішня реальність, на превеликий жаль, зіграла злий жарт з автором, оскільки зараз на коліна частину Донбасу поставив фактично ніхто — несусвітні неуки, нікчеми, професійні нероби, маргінали і кримінальні елементи, якими на відстані та зблизька керують кремлівські ляльководи.

Донбас — край розвиненої потужної промисловості та індустрії, науки й освіти, культури і мистецтв. Одна з характерних його особливостей те, що окрім багатющих родовищ чорного золота й інших корисних копалин найцінніше багатство — це суто людський потенціал, адже успішні представники майже всіх сфер життя відомі далеко за межами регіону. 

Ситуацію, яка склалася з українською мовою в українських(!) школах Києва, інакше як тихою диверсією у стилі Дмитра Табачника назвати не можна. Ніколи не думала, що стану людиною, яка говоритиме: «Ось у радянські часи такого не було!» Але кажу абсолютно відповідально: такої відвертої тотальної русифікації українських шкіл у столиці, як нині, у школах періоду мого дитинства не пригадую.

Цього року мої діти, які (так склалися життєві обставини) досі навчалися в іншій країні, пішли до однієї зі столичних шкіл. Не до гімназії й не до ліцею, а звичайної школи у центрі міста з поглибленим вивченням англійської мови. Після кількох тижнів навчання стало зрозуміло, що мої українськомовні діти виявилися представниками нацменшини в українській школі. Бо частину предметів у ній учителі без будь-яких докорів сумління читають російською мовою! Спілкування вчителів із дітьми на уроках і під час перерв — виключно російською. А коли я сама почула, як класні керівниці обох моїх дітей ведуть батьківські збори російською мовою, мені стало погано.