Чимало наших політиків люблять похизуватися професійною обізнаністю. Мабуть, щоб українці не тільки заздрили їхньому інтелекту, а й розуміли, що ті невипадково протирають штани у найвищих посадових кріслах. Тому принагідно, ніби між іншим, слуги народу зізнаються, що у рідкісні хвилини відпочинку (а хтось у в’язниці) зачитувалися мемуарами чи біографіями Вінстона Черчилля і Франкліна Рузвельта, студіювали твори Конфуція і Густава Лебона. Начебто натякаючи, що стали вони ще розумнішими, віднині послуговуватимуться мудрими порадами геніїв, і заживемо ми ще краще.

Насправді ж те, що вони ліплять із парламентської трибуни, їхні голосування і спосіб життя свідчать: вони так нічого не навчилися ні в Лебона, ні в Черчилля, ні в Макіавеллі. Працею останнього «Державець» («Володар») як прапором розмахують окремі політики, бо ж звучить так солідно і переконливо. Та й хто ж із пересічних виборців стане порпатися у тому Макіавеллі? Однак трактат мислителя і держсекретаря Флоренції Нікколо Макіавеллі, присвячений Лоренцо де Медичі, й через півтисячі років після написання сприймається неоднозначно. 

Нещодавно на українському телебаченні демонстрували авантюристську кінокомедію «Постріл у труні», в якій головні ролі виконували популярні актори Євген Моргунов, Георгій Віцин та Спартак Мішулін. За задумом режисера, ці актори грали співробітників колонії і злочинців, які відбули термін покарання. А починається фільм сюжетом прощання, коли, змахуючи скупу сльозу, офіцери вчорашнім підопічним кажуть: «Вони обов’язково повернуться, коли зіткнуться з дійсністю».

Здавалося б, можна лише посміятися над дотепною фразою і сприйняти це як злий жарт. Якби ж автори стрічки знали, наскільки пророчими стануть ці слова не лише стосовно їхніх героїв, а й тих засуджених, хто побував у місцях позбавлення волі. 

Стільки років минуло, а та картинка перед очима, мов учорашня…Зовсім юне дівча (не більш як десять років), його вчителька — турботлива, уважна до дитини. Щойно приїхали з найвіддаленішого на Сумщині району — Середино-Будського (до речі, прикордонного з Росією, до якої з кілометр), щоб узяти участь в обласному етапі Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. На вулиці січень аж пече снігом і морозом. І їхати вчительці зі школяркою довелося поїздом усеньку ніч: як сіли у вагон опівночі, так над ранок ступили на перон сумського вокзалу. Далі — маршруткою до місця проведення конкурсу, де вже зібралися десятки учнів, — переможці попередніх етапів.  

Напевне, ми вже дуже скучили за справжніми досягненнями, якщо готові бачити їх і там, де на них немає навіть натяку. І тоді гуляють інформагенціями заголовки, що Одеса готується до круїзного буму і що кількість суднозаходів цьогоріч має зрости втричі.

Після торішнього провального сезону, коли місто відвідали тільки 13 суден, ці новини мали б тішити, якби не були такими відірваними від реальності. Не можна порівнювати кругле із зеленим. Спостереження, що 36 заявок на відвідини міста — це майже втричі більше, ніж 13 торішніх реальних суднозаходів, по суті, нічого не варте. Заявки слід порівнювати із заявками. Так-от, торік їх було 80. А ось курчат, чи то пак суднозаходи, є сенс порахувати хіба вже восени. 

Усе почалося з нібито «дитячих розбірок» у місцевій інтернет-пісочниці. Під інформаціями на різних сайтах про діяльність Чернівецької обласної ради з’явилися коментарі з одним і тим самим запитанням: чи можуть керівники місцевого представницького органу влади мати подвійне громадянство і використовувати його для протизаконних оборудок? 

Фільм «Україна: маски революції» французького режисера Поля Морейри про події часів Майдану, який показали 1 лютого на французькому приватному телевізійному каналі «Canal+», обурив своєю тенденційністю і упередженістю не лише українців. Його розкритикували у багатьох впливових медіа Франції, зокрема «Lib?ration», «Le Nouvel Observateur», «Le Monde», «Mediapart», котрі розмістили критичні рецензії на фільм, звинувативши Поля Морейру в порушенні журналістських принципів і пересмикуванні фактів на догоду Кремлю.

У своїй картині, яку французькі колеги Поля Морейри назвали гідною російського каналу «Russia Today», автор майже не згадує про анексію Криму і більшу її частину присвячує добровольчому батальйону «Азов», партії ВО «Свобода» і «Правому сектору», які, на його думку, були головною політичною силою українського Майдану і зіграли ключову роль у становленні «нової України». Крім того, у фільмі докладно оповідається про трагічні події в Одесі, коли під час пожежі в Будинку профспілок загинуло 49 людей. Автор робить висновок: їх спалили «націоналісти», яких влада покриває. 

Чи пам’ятаєте стару народну оповідку, якої навчали в дитинстві наші мудрі сільські бабусі? Будь-який колосок, навіть коли він міцний, добірний, легко можна зламати. Проте жмут колосся, особливо зв’язаний у сніп, переламати набагато важче.

Ось так і в суспільному житті: один у полі не воїн, а громада, коли вона згуртована, об’єднана спільною ідеєю, спроможна не лише подолати значні перепони, а й разюче змінити своє буття на краще. 

Один із найбільших українських банків вдався до креативної, на перший погляд, реклами, білбордами з якою нині обвішані вулиці міст і узбіччя автодоріг. Спочатку на плакатах було стилізоване зображення Лесі Українки, скопійоване із двохсотгривневої банкноти, а тепер — Тараса Шевченка із «сотні». Поряд — американський президент із виряченими від подиву очима та двозначним висловом на адресу «балуваної» Лесі, на зміну якому тепер прийшло запитання вже до Кобзаря: «А де Леся?»

Можна дискутувати з приводу того, наскільки прийнятно використовувати портрети наших світочів у комерційній рекламі. Однак неважко уявити почуття американців, яких не в Росії, Ірані чи ще якійсь не дружній до США державі, а в центрі української столиці зустрічає знущальне зображення їхнього президента за виняткові заслуги увічненого на доларових банкнотах. 

Нещодавно під стінами Кабміну зібралися представники трудових колективів професійно-технічних навчальних закладів, батьківських комітетів і профспілкових організацій. Я як заступник голови Федерації профспілок України теж був присутній на цьому зібранні, тож проблеми цих людей знаю не через десяті руки. Пікетувальники протестували проти загрози знищення в нашій країні системи професійно-технічної освіти, адже тепер заклади мають фінансувати із місцевих бюджетів, які здебільшого просто не мають на це коштів. Саме тому нині у півсотні закладів професійного навчання так і не розпочалося фінансування. Як наслідок, співробітники не мають зарплат, учні — стипендій і грошей на харчування. 

Перед новорічними святами я пішов у відпустку. Щоб не нудьгувати, завжди беру з собою в дорогу газети. Вагон був майже порожнім, і в купе я їхав сам. На одній із станцій зайшла молода вродлива дівчина. Чемно привітавшись, вона сіла біля вікна і довго дивилася на краєвиди, думаючи про щось своє. А я заглибився у читання статей. Минуло чимало часу, і незнайомка запитала: «А що пишуть у газетах?» — «Стабільності у світі немає», — відповів цитатою кіногероя Гоші з фільму «Москва сльозам не вірить». А потім ми почали спілкуватися.