Чимало наших політиків люблять похизуватися професійною обізнаністю. Мабуть, щоб українці не тільки заздрили їхньому інтелекту, а й розуміли, що ті невипадково протирають штани у найвищих посадових кріслах. Тому принагідно, ніби між іншим, слуги народу зізнаються, що у рідкісні хвилини відпочинку (а хтось у в’язниці) зачитувалися мемуарами чи біографіями Вінстона Черчилля і Франкліна Рузвельта, студіювали твори Конфуція і Густава Лебона. Начебто натякаючи, що стали вони ще розумнішими, віднині послуговуватимуться мудрими порадами геніїв, і заживемо ми ще краще.

Насправді ж те, що вони ліплять із парламентської трибуни, їхні голосування і спосіб життя свідчать: вони так нічого не навчилися ні в Лебона, ні в Черчилля, ні в Макіавеллі. Працею останнього «Державець» («Володар») як прапором розмахують окремі політики, бо ж звучить так солідно і переконливо. Та й хто ж із пересічних виборців стане порпатися у тому Макіавеллі? Однак трактат мислителя і держсекретаря Флоренції Нікколо Макіавеллі, присвячений Лоренцо де Медичі, й через півтисячі років після написання сприймається неоднозначно.

Місцями «Державець» вражає цинізмом, дає поради утримання і посилення влади зовсім не демократичним шляхом. «Треба затямити, — радить автор, — що людей слід або жалувати, або винищувати, оскільки вони мстяться за легкі кривди, а за важкі мститися не можуть, тому кривда, яка завдається людині, має бути така, щоб уже не боятися її помсти» (переклад Анатоля Перепаді). Або таке: «Насильство при завоюванні неминуче, але завойовник повинен удатися до нього одразу, щоб не довелося щодня множити його і можна було, не роблячи його знову, заспокоїти людей і прихилити до себе добродійством».

Макіавеллі наводить приклади з минулого, як правителі здобували чи втрачали владу, радить сучасникам і наступникам уникати схожих помилок. У трактаті чимало йдеться і про роль народу, підтримки ним мудрих володарів («Державцеві треба жити з народом у дружбі, інакше в годину скрути для нього порятунку нема», «Найбільше владаря починають ненавидіти тоді, коли він зазіхає на майно і жінок своїх підданців»). Є про церкву та армію. Якщо взяти за максиму погляд Макіавеллі на роль війська в житті суспільства, то вийде, що упродовж більш як двадцяти років Україна не мала мудрих правителів, хоч би як ті сипали цитатами відомого флорентійця.

Адже знищення держави починається з руйнації її армії.  Макіавеллі закликав до мілітаризму: «Головні підвалини всіх держав, як нових, так і старих чи змішаних, — це добрі закони і сильне військо. А що не може бути добрих законів там, де нема сильного війська, а де є сильне військо, звісно, будуть добрі закони, то я не стану зупинятися на законах, а скажу про військо. Отож я вважаю, що військові сили, з допомогою яких Державець боронить свою країну, є або його власні, або наймані, або підсобні, або змішані.

Наймані й підсобні не тільки зайві, а й небезпечні; і якщо хтось править державою своєю, спираючись на наймані загони, він ніколи не почуватиме себе безпечно, бо солдати ці завжди гризуться між собою, вони марнославні й розбещені, невірні, відважні проти друзів, жалюгідні проти ворога, без страху Божого, без честі перед людьми, і поразка з ними відкладена настільки, наскільки відтягнутий напад; мирного часу тебе грабуватимуть вони, а в війну — вороги».

Автор каже, що тодішня Італія занепала, бо тривалий час покладалася на найманців. А ось озброєні й вільні Рим та Спарта існували віками. Не вихід — і допоміжні війська, закликані володарем на допомогу: «Цісар константинопольський, обороняючись від сусідів, послав до Греції десять тисяч турків, які після закінчення війни не побажали піти звідти, і це було початком рабства Греції у бусурманів». Макіавеллі переконує: «Без власних військ жодна держава не почуває себе в безпеці, навпаки, вона завжди кинута напризволяще, не маючи тієї сили, яка захистила б її в лихоліття».

Під Державцем Макіавеллі мав на увазі монарха. Але хіба і в демократичному суспільстві правитель має чинити не в інтересах держави? І що ж отримує той, хто ігнорує ці заповіді? «Одна з причин лиха, що спостигає тебе, якщо ти беззбройний, — та, що тебе зневажають. Це ганьба, якої Державець повинен остерігатися… Справді, між озброєним і беззбройним нема ніякої відповідності; безглуздо, щоб озброєний корився добровільно беззбройному або щоб беззбройний був у безпеці серед озброєних челядників». Як тут не згадати добровільну відмову України від ядерної зброї й теперішнє «виконання» країнами-гарантами пунктів Будапештського меморандуму?

А наскільки злободенні слова Макіавеллі про заможність і добробут людей: «Треба заохочувати своїх громадян розвивати торгівлю, сільське господарство і всякі людські ремесла, щоб ніхто не боявся множити своє добро чи відкрити нову крамницю, остерігаючись конфіскації або податків»! Це те, чого ніяк не можуть зрозуміти наші начитані, схильні лише до власного збагачення державні мужі. 1520 року Макіавеллі написав у «Роздумах»: «Я переконаний у тім, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, — це те, що ти зробив для власної країни». Та чи багато діянь вітчизняних політиків відповідають цим словам? 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»