Перед новорічними святами я пішов у відпустку. Щоб не нудьгувати, завжди беру з собою в дорогу газети. Вагон був майже порожнім, і в купе я їхав сам. На одній із станцій зайшла молода вродлива дівчина. Чемно привітавшись, вона сіла біля вікна і довго дивилася на краєвиди, думаючи про щось своє. А я заглибився у читання статей. Минуло чимало часу, і незнайомка запитала: «А що пишуть у газетах?» — «Стабільності у світі немає», — відповів цитатою кіногероя Гоші з фільму «Москва сльозам не вірить». А потім ми почали спілкуватися.

Зазвичай саме під час всіляких поїздок люди, які вперше і востаннє бачать одне одного, стають відвертішими, розказують про наболіле, навіть те, про що не наважуються розповідати найріднішим людям та друзям. І на це є свої причини: їм потрібно перед кимось виговоритися, не боячись, що про це дізнаються спільні знайомі або їх неправильно сприймуть. Головне, щоб поруч був співрозмовник, який тебе зрозуміє і по можливості морально підтримає. На жаль, з роками ми у своїх повсякденних справах, сімейних проблемах, зайнятості не завжди знаходимо час для душевного спілкування. А ось подорож у поїзді, коли нікуди не потрібно поспішати, безпосередньо обставини сприяють відвертості пасажирів. І Олеся (саме так звали мою нову знайому) розповіла про себе і про те, що спонукало її напередодні Нового року несподівано навіть для неї самої та її чоловіка (вона йому нічого не сказала) поїхати з дому…

Їй було 18 років, коли вона зустріла своє перше кохання. Валентин був старшим на 10 років, мав заможних батьків, свій бізнес, який успішно розвивався, тому за статусом, як і його друзі-бізнесмени, мав на той час одружитися. Весілля справили неабияке! А потім почалися сімейні будні. Олеся, людина комунікабельна й енергійна, хотіла влаштуватися на роботу. Але чоловік був категорично проти: «Дружини моїх друзів не працюють, і ти не будеш. Ти мене ставиш у незручне становище. Значить, я не можу забезпечити фінансово свою дружину. Репутацію мою хочеш зіпсувати? Ось тобі гроші, і ні в чому собі не відмовляй. Ходи у spa-салони, перукарню, зустрічайся з дружинами моїх друзів. А щоб ти працювала — забудь!»

Проковтнувши образу, Олеся промовчала. Невже він не може зрозуміти, що справа не в грошах. Працювати потрібно для самоствердження. Але про це чоловік і чути не хотів. Потім Валентин не відпустив її на річницю закінчення школи. А вона так мріяла про зустріч з однокласниками! Найбільше Олесю обурили його аргументи: «Вони всі проти мене старці. А ти — дружина знаного бізнесмена, тож зустріч із ними зганьбить наше прізвище у ділових колах. Пам’ятай: ти — берегиня нашої оселі і маєш завжди радо зустрічати моїх друзів-бізнесменів, підтримувати розмову, накривати на стіл. Ти і я — одне ціле».

Якби він знав, як їй остогидли ці п’яненькі посиденьки в їхньому домі. Невідомо, коли гості приїдуть і коли поїдуть. А ти завжди будь усміхненою і запевняй їх, щоб частіше приїжджали. Якби ж він знав, як Олесі осточортіли ці друзі, які вважають себе господарями життя, з їхнім убогим інтелектом і зверхнім ставленням до тих, хто заробляє менше, ніж вони, або має нижчий соціальний статус. Цих крутих мажорів вона про себе називала покидьками, але вимушена була скрашувати їхні застілля. І все-таки терпець Олесі увірвався. Жінка зрозуміла: вони різні люди. Потайки від Валентина взяла квиток і вирішила поїхати в інше місто, до своїх друзів, їй набридло бути заручницею золотої клітки, де вона ніколи не могла почуватися людиною.

Наша розмова тривала не одну годину. Я розумів Олесю так, як би вона того хотіла. Складалося враження, що ми давно одне одного знаємо, хоча добре усвідомлювали: ми вперше і востаннє бачимося. Поїзд прибув до Вітебська опівночі, за добу до Нового року. Попри пізній час, Олесю зустрічало чимало друзів. Вони вигукували її ім’я, палили бенгальські вогні, салютували феєрверком. Ми прощалися як добрі давно знайомі друзі. Я допоміг винести її речі і помітив, як вона одразу змінилася. Її оточення, щира радість друзів зробили дівчину, певен, найщасливішою за останні роки… Я усвідомив: щастя ще й у тім, хто з тобою поруч, і коли ти насамперед почуваєшся людиною.

Як складеться подальша доля Олесі, залежить саме від неї. Але хочеться думати, що на світі стане на одну щасливу людину більше… 

Володимир ЕННАНОВ
для «Урядового кур’єра»