Чи можете уявити, шановні читачі, щоб, розгромивши Хозарський каганат, який тоді займав територію Північного Кавказу, Приазов’я та Донських степів і становив небезпеку для Києва, великий князь-воїн Святослав опустився до цинізму, підлості й примітивної брехні? Ну, скажімо, аби він почав верзти, мовляв, «кольчужні чоловічки» — це не його хоробра дружина, з якою він вирушив у похід, а місцеві пастухи, що схопилися за мечі та списи і влаштували між собою люті  січі…

Звичайно, ні! Бо навіть у ті «дикі», за нинішніми уявленнями, часи понад усе цінували людську і воїнську чесність та честь. І саме Святослав із його відомим завчасним попередженням перед походом «Іду на ви!» став символом лицарського ставлення до супротивників. Тобто маємо разючий контраст із сучасним керівником сусідньої держави, який вже понад рік за допомогою щедрих і отруйних ін’єкцій пропагандистського ботоксу намагається приховати агресивні дії своїх військ на території нашої держави.

Так було в Криму, коли він спершу вперто відхрещувався від «зелених чоловічків», а потім визнав:  це були підрозділи російської армії. Від майже копії цього сценарію, але вже жорстокішого, нині потерпає Донбас: після тривалих незграбних теревень про «воєнторги», місцевих «трактористів» і «шахтарів» головнокомандувач, не кліпнувши оком, недавно бовкнув, що ніколи й не заперечував присутність в Україні своїх «людей», які займаються питаннями у воєнній сфері.

Звичайно, приділяти увагу цій персоні  — забагато для неї честі, але у цьому разі тут є чіткий натяк: доки агресор при владі, пам’ятники Святославу повинні стояти не тільки у прифронтовому Маріуполі, а й у багатьох інших містах України, проти якої триває гібридна війна.

Ініціатива полку «Азов» подарувати приморському місту пам’ятник великому князеві київському Святославу і встановити його на місці демонтованої скульптури Леніну гідна уваги й поваги. Як стверджують автори цього патріотичного проекту, в них не виникало сумнівів щодо актуальності свого вибору, оскільки Святослав — втілення української ідеї. «Борись за своє, борись за своїх! — уточнює лідер «Азова» Андрій Білецький. — Боротися потрібно проти зрадників, сепаратизму, Росії, корупції».

Із теперішньою доречністю привернути увагу до постаті Святослава важко не погодитися, оскільки він здавна є втіленням не тільки військової мужності, відваги та перемог, від яких тремтіли всі тодішні вороги. Погодьтеся, нам дуже бракує всього цього, щоб зупинити й приборкати сусіда і «старшого брата», за наявності якого Україні більше жодних ворогів не потрібно.

А ще, схоже, пам’ятник Святославу — це водночас і серйозний виклик усім нашим теперішнім державним мужам і «воєводам». Бо порівняння із князем часів Київської Русі не на їхню користь вбачається не лише стосовно військової звитяги. Адже, як згадують численні літописи, Святослав  був дуже невибагливим у своїх переможних походах: не возив за собою довгих обозів із шатрами та казанами тощо, а ночував нарівні із дружинниками, підклавши сідло під голову.

Певна річ, на цьому тлі про сучасні генеральські «дачки» взагалі згадувати ніяково, бо великий князь таких хоромів не мав навіть для прийому почесних гостей. Та й у зоні АТО, дедалі частіше нарікають солдати, старші офіцери, на жаль, нерідко більше дбають не про успіх воєнних дій, а про власний комфорт — облаштування для себе  «п’ятизіркових» бліндажів тощо.

Одне слово, складається враження, що якби не було в нашій історії такої славної постаті, як Святослав, її не зайве було б вигадати. Та в цьому немає потреби, а варто тільки надати сучасного звучання призабутій славі київського князя. У прифронтовому Маріуполі це вже зробили, приурочивши до відкриття пам’ятника Святославу організовані тут багатолюдні Марш хоробрих та мітинг.

А мені у цей час пригадався епізод понад десятирічної давності. Восени 2003 року, коли з боку Російської Федерації почали будувати дамбу до острова Тузла, не бракувало обговорень погіршення українсько-російських відносин. Так-от:  якось під час тривалих суперечок один зі співрозмовників емоційно вигукнув на адресу підступних сусідів: «Святослава на них немає!»

І хто б міг тоді подумати, що мине понад десять років, а цей вигук не тільки не втратить актуальності, а й стане ще доречнішим. А історична постать нашого предка — воїна-переможця — допоможе згуртувати українців проти зовнішніх і внутрішніх ворогів.