Нещодавно на презентації монографії «Донбас і Крим: ціна повернення» директор Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова висловила думку, що якби Росія не анексувала Крим й не почала підступної війни на сході, то в нашій державі так і не з’явилося б справжнього громадянського суспільства. Дозволю собі додати, що саме через віроломний наступ Росії на територіальну цілісність і суверенітет України більшість українців чи не вперше за 20 років існування нашої країни відчули, що таке українська дипломатія.

Одностайна міжнародна підтримка України і жорсткі антиросійські санкції стали одним із вирішальних чинників, який дав змогу зупинити кремлівську агресію. Проте, повірте, санкції проти агресора, рішення міжнародних організацій — ОБСЄ, ООН, Ради Європи — про засудження дій Росії, анексії Криму, про негайне виведення російських військ з української території не написалися і не ухвалилися самі собою. Це результат копіткої та самовідданої роботи українських дипломатів, для яких війна Росії стала найсерйознішим викликом у кар’єрі. Адже ні навчання у столичному Інституті міжнародних відносин, ані в дипакадемії не готувало їх до практичних дій у разі воєнного нападу ядерної країни-сусіда — гаранта безпеки і, як здавалося, стратегічного партнера. А курс дипломатичного етикету і протоколу не пояснював, як поводитися під час зустрічей із дипломатами країни-агресора, з якими ще вчора по-приятельськи пили каву і обговорювали спільні заходи та візити.

Так, першою міжнародною організацією, яка офіційно визнала анексію Криму порушенням норм міжнародного права й закликала Росію негайно вивести свої війська з території України, стала Рада Європи — одна з найавторитетніших міжнародних організацій. Це рішення було ухвалено на рівні Комітету міністрів РЄ — керівного органу організації, в якій 47 країн-членів представлено послами. І лише дуже вузьке коло людей знає, скільки формальних і неформальних зустрічей, телефонних та особистих розмов було проведено, щоб переконати послів цих країн натиснути кнопки і підтримати Україну.

А за словесними дуелями в Раді Безпеки ООН між Юрієм Сергеєвим та Віталієм Чуркіним цього року у прямій трансляції українці стежили, мабуть, не з меншою напругою, ніж за поєдинками Володимира Кличка. І пишалися нашим послом при ООН також не менше, ніж славетним боксером, бо усвідомлювали: цей зовнішньополітичний фланг України надійно прикрито.

У день професійного свята хочеться привітати українських дипломатів ще з однією значною перемогою — рішенням Єврокомісії про перспективу скасування візового режиму з Україною. Безвізовий режим з Євросоюзом, якщо керівні органи ЄС його підтримають (стукаємо тричі по дереву), справді став першим матеріальним результатом євроінтеграції Києва. Але небагато хто знає, що його доля вирішувалася буквально в останні два місяці, протягом яких безвізові надії українців висіли фактично на волосинці. Більшість співробітників апарату ЄК були доволі скептично налаштовані щодо результатів, які продемонструвала Україна у виконанні плану дій з лібералізації візового режиму з ЄС. Але недаремно сказано, що дипломатія — мистецтво, яке полягає у тому, щоб неможливе робити можливим. І добре, що в українському дипкорпусі є ті, хто досконало володіє цим мистецтвом.

Мене як журналіста дуже тішить ще й те, що українські дипломати стають людьми медійними. Маю на увазі не лише їхню участь у популярних політичних телешоу. В української дипломатії почали безслідно зникати ознаки «совковості», які ще донедавна, здавалося, міцно вросли у фундамент будівлі на Михайлівській. Простота, відкритість, невимушеність, упевненість у власних словах і думці, почуття гумору й легкість у спілкуванні — це те, що досі вигідно відрізняло західних дипломатів від українських. І чудово, що ці риси вже стають професійним «musthave» наших дипломатів, бо так вони стають гідними представниками не лише вітчизняної, а й європейської дипломатії.

Знайомий турецький журналіст сказав мені: «Коли ви виграєте свою війну, українська армія стане однією з найпрофесійніших у Європі, бо ваші солдати за відносно короткий час отримали такий досвід бойових дій, якого не має жодна сучасна армія».

Гадаю, можемо сказати те саме і про українських дипломатів. У них власний, дипломатичний фронт, на якому треба стіною стояти проти цинічної російської дипломатії та бруду кремлівської пропаганди, забезпечувати підтримку Заходу українських реформ, допомагати вітчизняному бізнесу шукати нові ринки збуту і невпинно нагадувати Європі про те, що Україна ціною людських життів стримує російську навалу. І коли ми виграємо свою війну, то термін «українська дипломатія» у світовій зовнішній політиці стане синонімом мудрості, майстерності та успішного державотворення.