На чудовому майданчику, одному з тих, які останніми роками облаштовує для харківської дітвори міська влада, не раз доводилося  спостерігати таку, як на мене (та й на кожну, думаю, нормальну людину), жахливу картину. Молода матуся щосили гамселила свого малюка і приказувала: «Казала ж тобі: не лізь на гірку, бо замастиш штанці!» Дитина гірко плаче, а жінці хоч би що.

Доки роздумую над тим, навіщо люди заводять собі дітей, якщо їх не люблять, в іншому кутку майданчика татусь знімає ремінь і періщить  ним  свого малолітнього нащадка за те, що той впустив у пісок морозиво… Хлоп’я, ридаючи, намагається тоненькими ручками захиститися від побоїв батька, чим викликає у того ще більшу агресію, і він  додає дитині ще й порцію стусанів, приправлених добірною лайкою. 

Гріш ціна йому в базарний день, здавна кажуть про непотрібний товар. А в наш час товаром, що купується-продається, стали люди. І не лише обездолені. Виставляють себе на торги й представники самозваної еліти. Звісно, й ціну диктують. Не лише за себе, а й за тих, хто кулаками махатиме. Оскільки базарний день у столиці приурочують до майбутніх виборів міського голови, то найневитриваліші вже кинулись торгувати. Собою. Людьми, яких обзивають електоратом. Прейскурант цін один з майбутніх благодійників оприлюднив у листівці.
Звичайно, він не оригінальний і став на уторований шлях: прагне купити киян обіцянками, як рибу на приманку. Не важливо, зазначають психологи, що говорить кандидат на ту чи іншу посаду. 

— А борщ сьогодні у нас буде?

— Буде, якщо зараз швиденько встанеш з дивана і пройдешся до базару. Тримай список!

— І що ти тут написала? — ліниво потягнувся благовірний. — Так-так, сметана, морква, буряк, капустина, порібрина, дві авіаційні бомби… Що?! Ну й жартики у тебе! Якби й справді на базарі бомби продавали, знаєш, скільки б вони коштували?! 

Відразу скажу: до віруючих ставлюся з великою повагою, але з певних причин до церкви навідуюсь нечасто. Саме про ці причини відразу ж згадав, зайшовши недавно до місцевого храму, де «на свою голову» здалеку побачив давнього знайомого — войовничого атеїста кімнатного розливу.

Якось у роки так званої перебудови довелося разом провести Свят-вечір у його міській квартирі. Найбільше тоді вразила поведінка господаря, який, було помітно, чогось дуже нервував. Підстави? Виявляється, цей чоловічок свято вірив у «всевидяче око» тодішньої керівної партії і як вогню боявся… дітей, що, як буває цього особливого вечора, могли ось-ось принести «вечерю». Я б і досі не вірив у щось подібне, якби не став очевидцем такої сцени. Щойно у двері подзвонили, господар приглушено просичав: «Мене немає вдома!» і кинувся до тісного туалету. 

Субота. Київ. Майдан Незалежності. Багатолюддя. Мене обганяють двоє дівчаток. Підлітки, може, дванадцяти чи тринадцяти років — не більше. Дівчатка весело воркують. Одна, щось пояснюючи, піднімає руку — і бачу поміж пальцями запалену сигарету. Ба — та й друга теж курець! Тримаю себе за язик, бо дуже хочеться зробити зауваження, сказати, що зарано цим займатися, розповісти про шкоду тютюну, зауважити, що не можна курити у громадських місцях. Але втримуюся, бо згадую, як нещодавно сивоголовий колега почав виховувати студентку. Вона курила біля університетського корпусу. У відповідь професор дізнався багато нового про себе та ще отримав майстер-клас із ненормативної лексики.  

ро приватну медицину в Україні можна говорити багато, проте, на жаль, нічого хорошого. В цьому довелося двічі переконатися протягом останнього місяця.

Нещодавно знайома поскаржилася, мовляв, відвела свою 85-річну бабусю в одну з найкрутіших столичних приватних клінік, де їй виписали два види пігулок. Проте після кількох днів вживання ліків зі старенькою почали відбуватися дивні речі: вона стала агресивною і хапалася то за ножиці, то за ножа і намагалася себе або дідуся зарізати. Злякавшись, знайома знову побігла до лікарів. Ті лише розводили руками, мовляв, самі розумієте, вік поважний. Єдине, що вони рекомендували: покласти бабусю до психіатричної лікарні. 

Ось уже кілька днів мене мучить совість — я зробила запис у «книзі скарг» однієї з торгових мереж. Сталося таке. Моя кішка нездужала, тож вирішила побалувати її яловичиною. Пішла в супермаркет, де одна іногородня торгова мережа відкрила продаж свіжого м’яса. Попереду в короткій черзі була вагітна молодиця й бабуся в окулярах із товстими скельцями, без однієї дужки. Здавалося б, три людини і два продавці. Але молода жінка попросила півкіло свинини. Легка тінь лягла на обличчя продавщиці, та відмовити вагітній вона не наважилася. Друге випробування торговок чекало від бабусі в стареньких окулярах, яка стискала в руках пошарпаний гаманець. Старенька попросила півкіло яловичини. Відповіли, що можуть тільки надвоє розрізати шматок. Вийшло майже сімсот грамів, але бабуся мужньо погодилася на купівлю, перерахувавши зім’яті купюри. Черга дійшла і до мене. Моє замовлення на триста грамів м’ясниками було сприйняте, мов образа. «Ми не будемо різати м’ясо», — заявили мені торговки.  

Син моєї знайомої народився в Росії. Жив і вчився до 6 класу в Україні — без матері при тітці й бабусі. Мама, втративши роботу кулінара, поїхала в 1990-х на заробітки в Іспанію. Батько безцеремонно на його очах влаштовував особисте життя.

Хлопець тринадцятилітнім, вже «важким підлітком», потрапив до матері в Іспанію. Жити і тут продовжував, як на вокзалі… Не склеїлося. 

Держстат повідомляє: за підсумками першого кварталу нинішнього року, показник ВВП в Україні знизився на 1,1% на тлі істотного зростання в інших пострадянських державах. Чому?
Знайомий підприємець, один з виробників насіння зернових, обмірковував днями подальшу долю свого бізнесу. Головні оптові покупці його продукції саме з країн пострадянського простору. Після тендерних змагань з міжнародними конкурентами підприємство укладає бажані контракти ще взимку, щоб контейнери з дорогоцінним зерном встигли здолати митні та карантинні бар’єри до початку посівної. Всі держави СНД законодавчо сприяють розвитку експортних можливостей своїх виробників. В Україні ж експортоздатний бізнес чомусь увіпхали в прокрустове ложе. 

 Поважаю Олега Скрипку. За музику, креативні українофільні ідеї, україномовну стійкість. Але про це вже багато писали і ще напишуть. Я краще про інше, про ті плями, які бувають навіть на сонці. Зокрема, про ставлення Олега до довкілля, до братів наших менших.
Природа та люди досі не оговталися після фестивалю «Rock’N’Sich». Цей захід пройшов на початку червня 2013 року в Києві, на Трухановому острові. Пройшов усупереч протестам екологічної громадськості, всупереч Бернській конвенції про охорону диких тварин, яка прямо забороняє розлякування птахів у період гніздування та турбування інших тварин, занесених до додатків цієї конвенції. Та й без конвенцій у нас здавна пташок намагалися не турбувати. А у СРСР травень-червень оголошували періодом тиші.