Банкірша, з якою ми розмовляли, щойно познайомившись, здавалося, дотримувалася стилю сучасних авторитарних бізнес-леді. Та коли розговорилася і поринула у спогади, її голос став м’яким, навіть розчуленим. Відчувалося, що їй самій приємні ті далекі моменти її життя. Перейшовши на поліську говірку, вона розповідала про те, як зростала у простій родині, як після уроків топила грубку, варила їжу, сапала на городі. Закінчивши школу із золотою медаллю, поїхала вступати до вишу в Одесу. Велике красиве місто настільки вразило дівчину з «глибинки», що вона забула про все на світі, в тому числі й про міський транспорт — так і прошкувала з вокзалу й до навчального закладу пішки, захоплено роздивляючись усе навколо і тягнучи в руках важку валізу з підручниками.  

 і, не вбила — викреслила. Як це так можна? Не дивуйтеся. У нас може бути всяке.
…З дитинства я боюся собак, особливо великих. Історія банальна — колись гавкнув пес поруч зі мною, я й злякалася. Боялася, боялася, поки не виросла. Страх минув завдяки моїм сусідам-собачникам. Які тільки тварини у них не жили — і ротвейлер, і такса, і китайська лиса. Ну дуже весела і відчайдушна лизунка, яка сама до будь-кого підскакувала на руки і тулилася мордою, поскімлюючи від щастя! У мене ж уже 17 років живе найрозумніший у світі кіт на прізвисько Портос, бо наслідуючи відомого мушкетера, свого часу мав непоганий апетит. Тепер захоплення їжею скінчилося, залишилися лише об’єм завдяки пишному рудому «вбранню», самоповага та інтелігентні розмови ввечері на кухні, коли дуже хочеться молока.

За усіма рейтингами і соціологічними опитуваннями, найкомфортніші міста в країні — Чернівці й Івано-Франківськ. Цілковита правда! Жити в них надзвичайно красиво і затишно. Здавалося б, цю шляхетність, цю високу естетику імперського минулого два сусідніх міста мали б з честю нести у світ, удосконалюючи його своїм прикладом. А простір між собою взагалі повинні були перетворити на такий собі коридор взірцевої урбаністики.
Але нині — не про дороги. Хоч ні, про них також. Приміром, лише той, хто хоч раз проїхав селищем Заболотів, що на чернівецько-франківській трасі, знає, що таке насправді погана дорога. Машини тут не їдуть — вони обережно переступають колесами з клаптика на клаптик твердого полотна, що де-не-де дивом вціліло посеред суцільних ям на магістралі державного(!) значення. 

Ви звернули увагу: люди починають дивуватись, на перший погляд, звичним явищам? Так було і цього разу. Після вихідних колега прийшла на роботу з величезним пакетом, наповненим усім, що виросло на присадибній ділянці.

— Олю, це тобі! — подала подрузі, щиро всміхаючись.

Чого там тільки не було: огірки, салат, ягоди і букетик квітів.

— Рідненька моя, спасибі! — засяяла вдячною усмішкою колега, — я тобі гроші дам.

— Олю, ти що? Схаменись! Я ж від щирого серця. Розумієш, я сама виростила, а з тобою радістю ділюсь…

Разом засміялися, пригорнулись одна до одної й стали до роботи. Хто бачив усе те, теж радів. Бо тепло двох зігрітих сердець передалось навколишнім. 

Щороку дедалі менше стає ветеранів Великої Вітчизняної війни. Часто буває так, що після втрати близької чи знайомої людини з їх числа ми починаємо шкодувати, що мало знаємо про їхній бойовий шлях, за який подвиг і чим вони були нагороджені. Ще менше ми знаємо або взагалі нічого не знаємо про подвиги і нагороди учасників бойових дій навіть з числа близьких людей, які загинули на війні.
Так було і з моїми родичами. В 1975 році через архів Міністерства оборони тепер уже колишнього СРСР мені вдалося розшукати орден Слави 3-го ступеня мого родича Івана Талімоновича Ширченка, жителя села Йосипівка Малинського району Житомирської області, яким він був нагороджений в 1944 році. 

Зустрівши минулих вихідних знайомого з сусіднього будинку, відразу відчув його кепський настрій. Як зізнався співрозмовник, у його сім’ї велике горе. Кілька днів тому покинув цей світ їхній спільний улюбленець сіамський кіт Мурчик. Чотирилапий друг давно став повноправним членом родини: і їв зі своєї тарілки разом з господарями, і спав на розкішній постелі, й на прогулянку виходив не сам. Одне слово, жив... 

Щойно запитав на зупинці, як відшукати «Житлосервіс» на вулиці Петровського в Кіровському районі Донецька, а вже моєю скромною персоною зацікавилися два суб’єкти. «Складеш нам компанію? –– усміхається один із них, показуючи дві пляшки горілки в сумці. –– І не переймайся: за все заплачено». «Ага, за рахунок фірми!» –– гигикнув його спільник. Здивувавшись такій гостинності аборигенів району, задкую від них. «Чуєш, тоді хоч «на коня» прийми!» –– мало не благають в один голос і дибуляють за мною з півкварталу. Мабуть, сподівалися, що передумаю.   

Мій чоловік потрапив в автомобільну аварію. На вулиці Миколаївська в сусідній Одесі. Так вийшло, що поїздка була нічною, вимушеною, виробничою. Суворий автомобіліст з 35-річним стажем досі страждає від того, що сталося. Як дитя: «Я розбив машину! Я мав усе передбачити! Я, ймовірно, неправий!» Наслідків цієї аварії безліч. Моральних і матеріальних. Єдине щастя — обійшлося без жертв.
 

Черкасам, зрозуміло, слава Лас-Вегаса й не снилася, однак у бажанні перетворити обласний центр на місто торгівлі й усіляких розваг його батькам не відмовиш. Тільки останнім часом тут з’явилося чимало торгово-розважальних комплексів. «Екватор», «Пластилін», «Любава», «Плазма»… Нічні клуби «Манхеттен», «Ультра», «Міленіум», «Холідей»… Самі назви, написані, як правило, латинськими літерами, можуть запаморочити голову кому завгодно.
Один із новоявлених комплексів — «Хрещатик-Сіті» — п’ятирівневий формату Fashion Center, що, як кажуть знавці, відповідає найсучаснішим вимогам. 

Чотирирічна Ганнуся бавилася біля води на пляжі теплого Азовського моря на косі Пересип у Кирилівці. Неподалік відпочивали її батьки. Дитина, сидячи у надувному басейні, самотужки розважалася яскравими іграшками і незчулася, як хвиля підхопила її утле суденце, а вітер швидко поніс на глибину…

Батьки, зайняті своїми справами, цього не помітили. І не зрушили з місця навіть тоді, коли дитина, опинившись далеченько від берега, злякалася, перевернулася, випала у воду і почала тонути.

На пляжі було велелюдно. Але відпочивальники зазвичай не звертають уваги на події навкруги. Тож у малої не було жодного шансу на порятунок.