Відразу скажу: до віруючих ставлюся з великою повагою, але з певних причин до церкви навідуюсь нечасто. Саме про ці причини відразу ж згадав, зайшовши недавно до місцевого храму, де «на свою голову» здалеку побачив давнього знайомого — войовничого атеїста кімнатного розливу.

Якось у роки так званої перебудови довелося разом провести Свят-вечір у його міській квартирі. Найбільше тоді вразила поведінка господаря, який, було помітно, чогось дуже нервував. Підстави? Виявляється, цей чоловічок свято вірив у «всевидяче око» тодішньої керівної партії і як вогню боявся… дітей, що, як буває цього особливого вечора, могли ось-ось принести «вечерю». Я б і досі не вірив у щось подібне, якби не став очевидцем такої сцени. Щойно у двері подзвонили, господар приглушено просичав: «Мене немає вдома!» і кинувся до тісного туалету.

Він не помилився: на порозі стояли «вечірники». Двійко хлопчаків, шмаркаючи носами, проказали-проспівали вивчені назубок слова, отримали грошову винагороду й пішли до наступних квартир. Аж тоді затятий комуніст-атеїст нарешті вийшов до святкового столу, але за кільканадцять хвилин про себе нагадали наступні «вечірники», і він знову притьмом метнувся якнайдалі від передпокою. І так ще кілька разів за вечір…

Побачене тоді спантеличило настільки, що мимоволі почав уважніше придивлятися до суб’єкта, який ось так показово і водночас кумедно дотримувався лінії партії, яка вчила всіляко ігнорувати Свят-вечір, Різдво та інші релігійні свята. З’ясувалося, що на Великдень кімнатний атеїст вів серед домашніх своєрідну атеїстичну пропаганду і намагався боротися з «релігійними забобонами». Наприклад, починав картати дружину, яка напередодні замішувала тісто і (який жах!) пекла в духовці паски та фарбувала яйця. Та жінка не зважала на його бурчання, щороку готувала паски, які за обидві щоки наминали домашні.

Щиро кажучи, тоді думав, що чимось здивувати вже буде важко. Проте помилився. Адже наступного року ситуація докорінно змінилася. На Свят-вечір господар із криком «Я! Я сам відчиню!» першим мчав до дверей і мало не обнімав «вечірників». А потім обов’язково комусь телефонував (хоч постійно застерігав про «вухо», яке все чує) і голосно патякав: «У вас уже були «вечірники»? А до нас щойно приходили!» А на Великдень він тепер уже сам давав жінці вказівки пекти пасок більше і навіть почав щороку носити святити їх до церкви, яку ще недавно обходив десятою дорогою. Секрет таких разючих змін простий: кімнатний атеїст побачив на телеекрані вчорашніх партійних ідеологів, які недавно активно протистояли релігії, а тепер, позичивши очі в Сірка, враз зробилися такими побожними, що куди там!

Тобто функціонери, які активно «знімали стружку» з рядових комуністів, псували кар’єру чи ламали людські долі за те, що хтось наважувався потай, наприклад, охрестити дитину, тепер до храмів почали ходити, немов на роботу. А поклони тут били так енергійно, що дивували навіть парафіян, які вже бачили на своєму віку ще й не таких перевертнів-лицемірів. Тим часом парафіянам, для яких віра — це всерйоз і назавжди, у церві стало тісно, бо сюди посунули «хрестоносці», для яких відвідини храмів — даруйте, щось на кшталт нової моди.

«Таких людей видно здалеку і, на жаль, їх стає дедалі більше, — каже парафіянка із ще «доперебудовним» стажем. — Вони ходять сюди на релігійні свята, а інколи і в інші дні, завзято і підкреслено показово хрестяться, ставлять свічки, по півдня чи навіть цілий (!) день витримують без їжі під час постів, але все це нагадує відому приказку про нерозумного, який під час поклонів обов’язково лоб розіб’є. Вже мовчу на виставлені напоказ хрести, бо їхні власники чогось сповідують таке: що більший чи золотіший хрест, то більша віра. Звичайно, двері до храму відчинені для всіх, але краще б ця публіка сюди не ходила».

Хоч до храмів заходжу нечасто, побачене навіть під час коротеньких візитів змушує згадувати сказане мудрою людиною ще на зорі отієї релігійної «моди»: «Я віруюча людина, а тому не ходжу до церкви». Погодьтеся, точніше не скажеш. Бо хіба й ви, шановні читачі, ніколи не ловили себе на цій думці?