Вона пройшла пекло Авдіївки на початку повномасштабного вторгнення й визволяла Харківщину під час Слобожанської наступальної операції восени 2022 року. Згодом боронила Покровськ та Селидове. Вона завжди пам’ятала, як із перших днів великої війни зв’язківці до останнього трималися під ворожими обстрілами, щоб забезпечити надійне управління підрозділам. Про свій шлях у Збройних Силах розповіла сержант Тетяна з позивним «Горобчик».

«У десантника зуби цілі, тільки нога зламана» 

Ветеран 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, нині продовжує службу на посаді інструктора відділення рекрутингу та комплектування Третього відділу Дніпровського районного ТЦК та СП.

Виявляється, стати військовою Тетяна прагнула з дитинства, однак на заваді стали батьки, які вирішили, що військова кар’єра дівчині не потрібна. Повернутися до дитячої мрії випало вже в дорослому віці. Рішення визріло після особистої трагедії — загибелі чоловіка під час виконання бойового завдання 2015 року в зоні АТО.

«У 30 років настав такий, так би мовити, переломний момент: чого я не можу повернутися до своєї мрії? І я вирішила піти на службу. Дуже довго вагалася, куди саме йти, і вирішила, що якщо обирати, то треба кудись вище, до найкращих — в десантуру.

Потім майже пів року їздила, проходила відбір. Тоді дівчат добирали дуже жорстко, з десяти претенденток брали, мабуть, одну, бо там дуже високі вимоги саме до дівчат. Зрештою здійснилося: 30 жовтня 2019 року почала службу у 25 повітрянодесантній бригаді», — згадує той період військова.

Підготовка і тренування справді були жорсткими, дівчата працювали на рівні з хлопцями без жодних поблажок. Однією з обов’язкових для всіх умов підготовки було відпрацювання стрибків з парашутом. Пізніше, під час одного з тренувальних стрибків, Тетяна зазнала травми — зламала ногу, й у підсумку неочікувано здобула свій позивний.

«2021 року, перед тим, як бригада мала виїжджати на ротацію, ми здійснювали стрибки в нас на ППД. Тоді я була єдиною дівчиною, яка стрибала з парашутом і приземлилася не дуже вдало — зламала п’яту. «У десантника зуби цілі, тільки нога зламана», — пожартував тоді начмед.

Якийсь час ходила на милицях, потім з паличкою. Якось у кабінеті сиділа в кріслі, заповнювала документи, а тростина стояла поруч. Командир взводу зайшов і каже: «Що ж ти оце, як горобчик, сидиш на жердинці?». Так і повелося відтоді, що я «Горобчик», — усміхається, розповідаючи трагікомічну історію з отриманням свого позивного, Тетяна.

Уперше у бойових діях вона взяла участь під час операції Об’єднаних сил. 2020 року військова у складі батареї управління та артилерійської розвідки бригадно-артилерійської групи виконувала бойові завдання поблизу населених пунктів Щастя та Новоайдар на Луганщині.

«Якщо порівняти з повномасштабним вторгненням, тоді було значно легше, це була ще ООС. Потім прийшла друга ротація 2021 року, бо кожна бригада виїжджала щороку. Із серпня 2021 року вже була Авдіївка», — розповідає учасниця бойових дій на Донбасі.

Перша доба війни найстрашніша

Повертатися з другої ротації готувалися у березні 2022 року, однак все змінив початок повномасштабного вторгнення рф. Перші хвилини великої війни назавжди врізалися в пам’ять.

«24 лютого 2022 року було сумішшю різних емоцій. Як військовий ти маєш бути готовим до такого завжди — щодня, щогодини. Але перше вороже влучання біля авдіївського коксохіму, перші бої поблизу Авдіївки, Ласточкиного (нині Криничне. — Ред.) запам’яталися назавжди. Я на той час перебувала на посаді радіотелефоніста. У нас була командно-штабна машина зв’язку всієї артилерії бригади. Ми тоді думали, що не переживемо першу добу, оскільки аж занадто сильними були обстріли з боку загарбників.

А ще ми дуже непокоїлися за рідних, бо кілька годин, приблизно до 15, не знали, що відбувається вдома, бо не було мобільного зв’язку. Ми звикли, що там, у тилу, все спокійно, мирне життя. А тут був справжній шок, і всі дуже хвилювалися за батьків, родичів», — розповідає Тетяна.

У цих складних умовах їм усім стало зрозуміло, наскільки страшна реальність, якщо порівнювати її з навчаннями. Адже все, чого молодих воїнів учили в навчальних центрах, у критичний момент майже миттєво розкладалося в голові по поличках. А те, що вони відпрацьовували на навчаннях, у реальному житті працювало зовсім інакше. Однак навички, які захисники України здобували на навчальних полігонах, застосовували під Авдіївкою, біля Ласточкиного в реальних бойових умовах.

«Обстріли йшли саме в наш бік: техніка з парків уже поїхала, а ми залишалися на місці, й усі вибухи накривали нас. У такі моменти інстинкт виживання працював надзвичайно чітко. І тоді перші думки були лише про те, як заховатися: якийсь приямок, окоп, заглиблення.

Усе відбувалося за секунди: тут можна залягти, тут сховатися, але ось згори заходить ворожа авіація: куди від неї чкурнути?.. Однак позицію залишити не можна, бо насамперед треба виконувати бойове завдання, а вже потім думати про збереження власного життя», — розповідає «Горобчик» про найперші бої на початку повномасштабного вторгнення.

Драматизму ситуації додавало те, що чимало обладнання на той час вже було застарілим, а тому зв’язківці не могли змінювати місце розташування. Вони мали залишатися на заздалегідь облаштованих позиціях, щоб забезпечувати стабільний зв’язок. Зокрема, якщо артилеристи мали змогу відстрілятися й поїхати, то зв’язківці залишалися на позиції до останнього.

«Якщо на навчаннях ти бачиш це як елемент змагань, то тут артилеристи виїжджали на вогневі позиції, відстрілювалися й відходили, а ми залишалися. Бо зв’язківець не може поїхати — він мусить стояти саме на своїй точці. Від нас залежало все керування підрозділами, тому ми трималися до останнього», — підтверджує Тетяна.

Після кількох перших виснажливих тижнів, коли доводилося триматися з останніх сил, ситуація поступово стабілізувалася і навіть змінювалася на користь Сил оборони України. Самовпевнений ворог, зализуючи рани, відступив з Київщини, Чернігівщини та Сумщини і надовго забуксував на Донеччині та Луганщині, не маючи жодних істотних просувань.

Утома з’явилася пізніше

Учасниця тих важких боїв згадує, що вирішальну роль у зміні ситуації відіграв загальнонаціональний опір, коли у військо прийшли численні добровольці та мобілізовані з воєнним досвідом. Вони були рішуче налаштовані бити ворога і перемагати, тож після весни 2022 року влітку ситуація стабілізувалась, а потім відбулися блискуча Слобожанська наступальна операція та визволення Ізюма.

«Прийшли мотивовані добровольці та мобілізовані. Це були настільки круті, класні хлопці, у них вирував дуже згуртований міцний козацький дух. Мобілізовані плюс контрактна служба: ми об’єдналися в одне ціле, стали єдиним організмом з повною впевненістю, що зараз підемо і наваляємо клятим ворогам.

Так, тоді ще не було тієї втоми від постійної війни, яку ми всі почали відчувати пізніше. Донедавна все трималося на адреналіні, емоціях, коли ми навіть не хотіли відпочивати. Нас переповнювала неймовірна гордість, оскільки вдалося не лише зупинити велику потугу росіян, а й поступово відбивати загарбану ними нашу землю», — зізнається «Горобчик».

Важливу роль у звитяжному опорі відіграло надходження озброєння та боєприпасів від держав-партнерів України та поява, а згодом і масове впровадження БпЛА — спочатку для розвідки та корегування вогню, а потім і для завдавання ударів по ворогу скидами. Ще пізніше набули поширення важкі бомбери та FPV-камікадзе.

Однак наступним етапом після початкового піднесення, яке поступово вичерпувалося впродовж двох років, стала накопичена втома і виснаження від постійної участі в бойових діях.

«Утома з’явилася на початку 2024 року. Виснажувала монотонність — одні й ті самі стіни, одні й ті самі підвали, де ти живеш. У 2022—2023 роках ми трималися на адреналіні та вірі в те, що невдовзі все закінчиться. А 2024-го вже прийшло розуміння, що війна триватиме довше, ніж ми сподівалися. До того ж не було ротації, не було заміни, не надходило достатнього поповнення. Тому саме 2024 року почалися СЗЧ, і якщо, наприклад, у нашому підрозділі це була лише одна людина, то в усій армії їх були вже тисячі, може, навіть десятки тисяч… Тобто це свідчить про велику втому, бо немає ротації, ніхто не заміняє. Нас не можуть нормально відвести на відпочинок, бо просто ніким замінити. І тоді відпустка на два тижні вже не рятує, бо ти приїжджаєш і за цей час нічого не встигаєш. Ну так, поспиш у нормальному ліжку, сходиш щодня в гарний душ, відпочинеш від обстрілів — і все.

15 днів — це насправді ніщо, бо втома накопичується у великий клубок. Треба більше відпочивати, проте велику відпустку не можуть дати. І це все вже накопичується і починає на тебе дуже сильно тиснути», — зітхаючи, пояснює Тетяна.

Необхідність психологічної підтримки

Тим часом додатковим тягарем стали ще й зміна суспільних настроїв та ставлення до військових. Якщо у 2022—2023 роках усі поважали військових, то вже з 2024-го, на думку Тетяни, ситуація змінилася. Військово­службовцям почали дорікати великими виплатами і відсторонюватися від них.

Тож 2024-го після виснаження за роки участі в бойових діях, контузій, підірваного здоров’я та набутого ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) «Горобчик» звільнилася зі служби. На той час вона вже потребувала серйозної психологічної підтримки.

«У мене 2024 року, коли я звільнилася з 25 бригади, був справжній ПТСР. Здавалося, повернулася до мирного життя в тилу, все є, а в мене сльози на очах. Не було причин плакати, проте я не могла заспокоїтися. На жаль, далеко не всі психологи можуть працювати з військовими, які брали участь у бойових діях, їм потрібен певний досвід та спеціальна підготовка. Але добре підготовлені психологи дуже потрібні і для самих військових, і для членів їхніх родин», — підкреслює вона.

Попри те що Тетяна не думала про можливе повернення до лав Сил оборони, з часом зрозуміла, що може і повинна це зробити, щоб допомогти побратимам, які продовжують боронити Україну на передовій. Відтак зголосилась на посаду інструктора відділення рекрутингу та комплектування Третього відділу Дніпровського районного ТЦК та СП.

«Хлопці втомилися на передовій, дівчата також. Усі втомлюються, їм потрібен відпочинок, необхідна заміна. Тому завжди раджу чоловікам не чекати, доки їх мобілізують, а самим іти на контрактну службу. Це дасть змогу самим обрати посаду в армії з урахуванням цивільної спеціальності, бо зараз там дуже багато вакансій, дуже багато спеціалістів потрібно в Силах оборони.

Інженери, медики, електрики, механіки — безкінечний перелік. Можна бути фіксиком і лагодити техніку, можна займатися радіоелектронікою, можна налаштовувати безпілотники — всі ці ефпівіхи. Вибір більший, ніж можна уявити.

У підсумку це буде майже така сама робота, як і в цивільному житті, хоча, звісно, з військовими особливостями. Але, повторюю, значно краще мати змогу обрати посаду і бригаду, щоб потім працювати під час служби за спеціальністю, ніж чекати випадкової мобілізації», — переконана «Горобчик».

Антон ПЕЧЕРСЬКИЙ,
АрміяInform, онлайн-видання Міноборони