Чи випадкова закономірність, чи закономірна випадковість, але два факти, про які нижче, збіглися в часі. Спершу в своєму архіві знайшов записник студентських років, у якому збереглися розповіді моїх дідуся Трохима та бабусі Марії по маминій лінії.

Перечитав, як у 70-х роках розповідали про своїх батьків, відповідно Дмитра та Василя — про їхню роботу в полі й коморі, виховання синів і доньок, про те, як ті наприкінці ХІХ століття поїхали до Криму по сіль (хоч і не вважали себе чумаками). Повертаючись назад, завернули до однієї гостинної корчми, на радощах відзначили вдалу поїздку (адже до рідної хати залишалося якихось два десятки кілометрів) та й… заснули на чумацькому возі. Добре, що воли трапилися тямовиті: без «водіїв» доставили вантаж і пасажирів до самісінького двору. Ох і «нагоріло» ж потім обом від рідні… 

Справді, нахабство не знає меж, а непокаране зло множиться. Щоб переконатися в цьому, варто прочитати оголошення у вагонах метро або на автобусних зупинках. Багато з них запрошують пограбувати вас, ваших дітей, а заодно і суспільство в цілому. Саме так сприймаються численні пропозиції продати курсові та дипломні роботи, кандидатські дисертації. Кому зовсім несила, може купити готовий диплом. На вибір — ким хочеш, миттєво станеш. Звичайно, збагативши продавця. 

— А покажіть мені, як цим користуватися! — чоловік у фуфайці і шапці-вушанці, довгенько проморочившись з банкоматом, протягнув мені свою картку. І… назвав ПІН-код.
— Та що ви?! — аж злякалася. — Ніколи так не робіть! Це те саме, що віддати чужим людям власний гаманець!
Справді, неодноразово чула історії про те, як така довірливість закінчувалася погано. Шахраї вигадали велику купу способів заволодіти чужими коштами — від елементарної крадіжки картки до її підробки завдяки встановленому на банкоматі приладу для зчитування ПІН-коду або мініатюрної відеокамери. 

Всесвітній день здоров’я людство відзначає 7 квітня. Всесвітня організація охорони здоров’я закликала землян звернути цього дня особливу увагу на проблему старих людей. Девізом цьогорічного дня обрано: «Добре здоров’я додає до життя років».   

Уранці відчув, що мене спіткають якісь неприємності: проїхавши з кілометр від дому, змушений був повертатися по ключі, які забув покласти в машину разом із сумкою. «Погана прикмета», — кинула з порога дружина. І як у воду дивилася: немов якась нечиста сила згодом підбила мене заїхати туди, куди не планував, — до «Великої кишені», що на проспекті Академіка Глушкова, 36. Це поряд з Окружною дорогою. 
Саме там і сталося те, що віщувала моя інтуїція. Купивши в магазині кілька пачок сухарів, якогось сиру та упаковку мінералки (нібито вони мені були конче потрібні!), попрямував до  виходу. 

У Сєверодонецьку з кінця минулого року з трагічною регулярністю трапляються суїциди. За неповні п’ять місяців 11 людей різного віку продемонстрували своє бажання піти з життя, здебільшого вистрибнувши з вікон горішніх поверхів. Найчастіше в інформаційних повідомленнях про цю біду фігурує одна й та сама вулиця. 
Міліціонери вже змучилися відмовляти журналістам, які вимагають коментарів, що ж це коїться. Але ж суїцид (коли проведено розшукову роботу та достовірно з’ясовано, що ніхто інший цілеспрямовано не доводив бідолаху до трагічного вчинку) — не злочин. 

Днями світові інформаційні агентства принесли водночас сумну й знакову новину: в Антарктиді впав перший радянський метеорологічний супутник «Метеор 1-1».  Запущений на орбіту далекого вже 1969 року, він виконував свої функції понад рік, а потім просто бурлакував у зоряному просторі на висоті більш як 600 кілометрів.  

Високу, дуже високу ціну платить суспільство за коротку пам’ять. Цим активно користуються політики, які, прикриваючись гаслами про побудову держави, за її рахунок облаштовують рай для себе. Відтак маємо двопомісну громаду: на вершині — багатії, решта — знедолені й бідні. Спеціалісти (а це видно й без наукових досліджень) у підсумку констатують вимирання нації.
Одним із бар’єрів недопущення біди покликана бути медицина. 

Володя Зеленський збивав полум’я знятою із себе маринаркою. А Іван Костюк, який, попри хворе серце, біг до улюбленого дітища майже кілометр, забивав вогонь і відкидав підстилку прихопленими вилами. Ясна річ, що тут потрібна була пожежна машина, але її у невеликих Пустомитах немає… І попри те, що мої односельці мало не попеклися через сильний жар, яким дихала палаюча трава, вогонь так і не втримали. І той пройшов через весь лісочок…  

Травень 1996-го був у Києві не по-весняному холодним. Та французький Страсбург зустрів нашу представницьку делегацію лагідним сонцем, буйним цвітінням садів і парків. Ми, кілька  українських журналістів, що першими з-поміж колег переступили тоді поріг Палацу націй, як ще називають головний офіс Ради Європи, відчували душевне піднесення.