Андрій ЧИРВА
для «Урядового кур’єра»

Днями світові інформаційні агентства принесли водночас сумну й знакову новину: в Антарктиді впав перший радянський метеорологічний супутник «Метеор 1-1».  Запущений на орбіту далекого вже 1969 року, він виконував свої функції понад рік, а потім просто бурлакував у зоряному просторі на висоті більш як 600 кілометрів.

Чому подія сумна? Така вона сама по собі — люди колись уклали в цей зовні непоказний циліндр, збережений невагомістю майже у первозданності, думку, інтелект та надії. А ще є й ностальгійний нюанс. Так, було колись, що і конструювали, і виготовляли, й запускали. Україна в цьому процесі була не партнером, як нині, а рівноправним учасником, а то й заспівувачем деяких проектів. До речі, спершу рук до втілення «Метеора» доклали фахівці Дніпропетровського ракетно-космічного центру, а потім справу довершили москвичі.

А знаковість кончини одного з первістків завоювання космосу бачиться ось у чому. Колись полеміка тривала не лише між фізиками й ліриками. За першість у пошуку істини сперечалися також прибічники «повних державних комор» і зоряні мрійники. Були щасливі миттєвості, коли гору брали останні, коли всі, здавалося, дослухаються до головного аргументу мрійників: країна, яка поставила за мету не завоювання космосу, а завалені ковбасами комори, не матиме ні того, ні іншого. А ось спільнота, що марить польотами до далеких зірок, може забезпечити себе всім, не кажучи вже про такий прозаїчний продукт, як ковбаса.

Ми, схоже, поки що й не думаємо позбуватися «ковбасної» психології. Тим більше, що вибір її в супермаркетах аж ніяк не налаштовує на песимістичний лад. Однак очевидна загрозлива взаємозалежність: що багатші прилавки з м’ясопродуктами, то менше коштів виділяється на космічні технології. Тож може так трапитися, що невдовзі країна опиниться у списку космічних держав після Китаю та Індії. Бо всі ці 20 років тон розвиткові країни задавали «ковбасники». Ревниво  поглядаючи на колонки витрат у державному кошторисі, вони притлумлювали запал мрійників. Та який там повний цикл створення космічної техніки! Який ухил на виробництво сучасних космічних апаратів! Ракети для «Морського старту» робимо? Цього досить!

Так, ідеології розвитку сфери досі не вироблено. Навіть коли в лідерах держави ходив один із провідних фахівців галузі, нічого стратегічного не з’явилося. Так, дірки латали вправно, але не більше. Та основна проблема української космічної галузі далеко не в технічному чи кадровому аспекті — у бракові чіткої лінії, як це зроблено в Китаї й Індії. Ми ж, спостерігаючи, як семимильними кроками розвивається ринок супутників і маючи базу для їхнього випуску, спромоглися на те, щоб виготовляти один космічний апарат упродовж кількох років. Явно не сучасна продуктивність. Перший радянський метеосупутник упав тому, що давно застарів технологічно, а ось тепер витратив останні краплини свого фізичного потенціалу. Понад чотири десятиліття фахівці щодо нього гадали: впаде чи ні, й коли саме? Можна запозичити цю дилему для визначення перспектив української космонавтики. Попри переможні реляції, тверезо мислячі фахівці б’ють на сполох. І навіть не брак достатніх фінансів для галузі непокоїть найбільше. Турбує, а отже, гальмує брак політичної волі зробити країну космічною в сучасному сенсі.