У Сєверодонецьку з кінця минулого року з трагічною регулярністю трапляються суїциди. За неповні п’ять місяців 11 людей різного віку продемонстрували своє бажання піти з життя, здебільшого вистрибнувши з вікон горішніх поверхів. Найчастіше в інформаційних повідомленнях про цю біду фігурує одна й та сама вулиця. 

Міліціонери вже змучилися відмовляти журналістам, які вимагають коментарів, що ж це коїться. Але ж суїцид (коли проведено розшукову роботу та достовірно з’ясовано, що ніхто інший цілеспрямовано не доводив бідолаху до трагічного вчинку) — не злочин. Жодної секти в цьому районі міста хіміків не виявлено. Жодної підозрілої речовини, яка б своєрідно впливала на психіку, не знайдено. Жодної психотропної зброї…

Психологи в один голос на спеціальній прес-конференції твердять: кожна із суїцидальних історій — своєрідна. Нічого спільного. Для когось останньою краплею стало нерозділене кохання, для іншого — відсутність звичної роботи, для третього — хвороба. Лікарі не встигли. Родичі не вберегли. Усі претензії — до міліції. Й до двірників, які не заварили, не зачинили, не забили дошками вікна горішніх поверхів.

Нещасне те суспільство, де тільки міліціонерові та двірникові є діло до людини! І тільки вони можуть розповісти про її останні дні та хвилини.

Про сєверодонецькі «нехороші» будинки кажуть, що більшість їх — колишні гуртожитки колишніх підприємств. Тож життя там, як у комуналці. Тільки бита радянськими письменниками «комуналка» була страшна, але загальним своїм настроєм все-таки націлена на очікування змін на краще. А тут? Безвихідь. Безгрошів’я. Безробіття. Безперспективність.

Хто лікує такий соціальний біль? Міліція? Психологи? Священики?

Який чинник може стати «цементом» у соціальних стосунках?

Про «луганський характер» найчастіше пишуть, що ми — патерналісти. Нас завжди підтримувала робота й колектив. Саме на роботі свідомо чи несвідомо помічали почервонілі жіночі очі й з’ясовувалося, що проблеми в сім’ї. Свідомо чи несвідомо відзначали старезний костюм колишнього працівника, й рада ветеранів праці збирала гроші на допомогу. Знали, що у вахтерки троє дітей, і одного за одним після школи приймали на роботу на той самий завод, доки не піде в інститут. Присутність держави крізь призму трудового колективу «цементувала» суспільство, стабілізувала життя людини, давала (хай ілюзію!) захищеності.

Кажуть, на Заході як такий «цементуючий» чинник виступає діяльність церкви. У молодому місті хіміків церкві знадобиться ще багаторічна робота місіонерів. Та таких, щоби священик опинявся поруч, прав білизну огризком господарського мила у воді, накопиченій за дні її відсутності в системі водоканалу, варив суп, «зафарбовуючи» юшку плавленим сирком, що додає ілюзію ситності вариву, й умів вижити в умовах, коли вирізали кабель, що подає електроенергію в будівлю. І водночас знаходив слова підбадьорення, поради й утіхи, що примирюють із життям.

А може, це якраз справа депутата, який не зрозуміло як отримав від мешканців сєверодонецьких багатоповерхівок мандат на облаштування такого життя в країні? Може, це саме його обов’язок — бути поруч із виборцем щодня впродовж многотрудного життя, а не лише напередодні свята виборів? Чи все це ніякі не депутати, а, за влучним висловом моєї лисичанської колеги, просто «піджаки до значків»?