Наприкінці минулого року найперше, що зробила моя невістка запоріжанка Тетяна, коли вийшла з пологового будинку після народження дитини, — стала в чергу на отримання місця в дитсадку. Так їй порадили подруги, молоді мамці, бо в Запоріжжі найперше, що повинна зробити породілля, — стати на чергу в дитсадок. Ще донедавна містом ходили навіть анекдоти про те, як батьки віддали свого 18-річного сина замість армії в дитсадок, бо… підійшла його черга.

Запоріжці давно вже не вірять, що з чергами в дитсадки колись буде покінчено. І от, вперше за довгі роки, запорізька міська влада нарешті серйозно взялася за цю проблему. Найперше, що зробив Запорізький міський голова Володимир Буряк торік у листопаді, щойно його було обрано на цю посаду, — доручив розробити й реалізувати комплексну програму для вирішення цього питання. І за дуже нетривалий час в її рамках уже почали відкривати нові групи у дошкільних закладах та навчально-виховних комплексах — і тих, які працювали, і щойно відкритих після реконструкції, у приміщеннях дитсадків (і таке було), які ще донедавна пустували. 

За останні майже два з половиною роки Україна занурилася у нову для себе реальність — воєнні дії, провокації, цілодобовий режим підвищеної небезпеки. У цій реальності й інші країни світу, та що там, майже весь цивілізований світ.

Тільки цього року світ здригнувся від страшних вибухів в аеропортах Брюсселя й Анкари, жорстокого й безглуздого теракту в Ніцці, атак одинаків у потягах Німеччини і Швейцарії. І це тільки верхівка айсберга. Україна тим часом потерпає від постійних кривавих провокацій на передовій та не менш небезпечних ситуацій всередині країни під час майже кожного масового мітингу чи заходу з великим скупченням народу. 

Білорусь отримала від Світового банку 40,7 мільйона доларів. Це кредит на розвиток лісового господарства. 21 мільйон буде витрачено на придбання техніки, зокрема харвестерів та форвардерів. Для наших лісових просторів ці слова звучать незвично: ми ліс уже багато років поспіль валимо бензопилкою «Дружба», а витягуємо з лісосіки волоком за допомогою морально і фізично застарілих тягачів, знищуючи так і грунт, і підлісок. Тому пояснюю, що харвестер — це самохідна багатоопераційна лісозаготівельна машина. Керує нею одна людина. Харвестер і дерево спилює, і сучки обрізає, і на визначену оператором довжину кавалки колоду розрізає. Залишається тільки під’їхати форвардером (машина з навантажувачем для вивезення лісу) і відвезти заготовлене хоч на залізницю, хоч до шосе, а то й безпосередньо до замовника. 

У ці вересневі дні в соцмережах розгорілася цікава дискусія. Батьки, вчителі й просто небайдужі громадяни намагаються спільними зусиллями з’ясувати, якою повинна бути шкільна форма, чи потрібна вона загалом і чи має право бодай якийсь директор вимагати від батьків, щоб їхні діти приходили на уроки в однаковісінькому вбранні (яке робить їх однаково безликими), як було за часів Радянського Союзу, коли сиділо за партами моє покоління. Пригадую коричневі сукенки з білими комірцями й манжетами, які треба було регулярно прати й перешивати, чорні фартушки на щодень і білі — на свята, які упродовж навчального року набридали гірше гіркої редьки. 

Щовересня жителі міст змушені звикати до тисняви у громадському транспорті — з’їжджаються студенти. А для спудеїв, які не паркують власні авто під корпусами вишів, тиснява в маршрутках — не найстрашніше. Важливіше, де взяти гроші на прожиття чи навчання.

Уже забули інцидент перед початком навчального року, коли молоді громадські активісти запустили тортом у заступника міністра фінансів Сергія Марченка, протестуючи проти скасування стипендій. Студенти мають право на протест (щоправда, не зрозуміло, чому незаможні дітки тортами розкидаються), але ж пам’ятаємо їхнє гасло: «Гроші на стипендії, а не на війну». Цей некоректний заклик викликає сумнів у не замовному характері акції. Бо нині наголос роблять не на фінансових проблемах студентів, а саме на війні. 

«Вашу вавку треба намастити», — сказав лікар і вийшов. За хвильку до палати зазирнув його колега і виніс власний вердикт: «Забинтувати». Потім з’явився черговий лікар і скасував призначення своїх попередників, приписавши відкрити уражену ділянку і приймати сонячні ванни. «Та ні, тут треба пити пігулки, і само минеться», — категорично висловився наступний ескулап.

«Пробі! — заволав пацієнт. — Я не знаю, кого слухати, нехай хтось один лікує!» «Ні, хтось один не може, — заперечив завідуючий відділенням. — Хто вільний, той до вас і підходить!» 

Цинізму, святотатства й блюзнірства ідеологам самопроголошеної «ДНР» не позичати. Бо запасів цього «добра» у них вище місцевих рукотворних гір — принишклих і похмурих териконів. І як уже повелося, використовують вони його за випробуваним принципом «На злодієві шапка горить». Тобто категорично звинувачують свідомо обрану «жертву» у власних хибах і злочинах. Чого тільки вартий недавній гвалт, зчинений у «республіці». Тутешні засоби масової дезінформації вкотре звично взялися відволікати увагу знедолених жителів від довгої-предовгої низки проблем, через які життя у «Мордорі» (так саркастично звуть окуповані території самі ж мешканці) перетворилося на виживання. Цього разу вони звинуватили співробітників СБУ в тому, що ті завербували для здійснення диверсій групу затриманих ними неповнолітніх дітей. 

Комп’ютерні технології в Україні — один з найперспективніших і найвагоміших чинників розвитку економіки. Третє місце (попереду — металургія і агросектор) за внеском у ВВП країни — це серйозна заявка на те, щоб бути серед державних пріоритетів. Тож потрібен державницький підхід до цієї галузі, усіляка підтримка розробників, зокрема й моральна. Це дасть надію на збереження найкращих і найперспективніших фахівців. До речі, за деякими підрахунками, лише за роки незалежності з України виїхали десятки тисяч ІТ-спеціалістів (деякі соціологічні дослідження свідчать, що таких 50 тисяч). Ясна річ, це відбувається тому, що в Україні бракує гідної оплати праці IT-шників, належної уваги і фінансування розвитку цього важливого науково-технічного напряму. Тим часом науковий потенціал цієї галузі в Україні є одним з найпотужніших у світі. 

Миколаїв у всеукраїнських кримінальних зведеннях звучить чи не щодня. Здається, що саме тут столиця кримінального світу. І людей вбивають поліцейські, і самі вбиваються, і на правоохоронців уваги не звертають. Відео з «розбірками» між поліцейськими та нахабними хлопцями обійшло інтернет, поширено в соціальних мережах. На камері чоловіки у стані явного сп’яніння, не соромлячись, позують та лаються. Таке враження, що хизуються. Мовляв, хто крутіший. 

З традиційними урочистостями, розвагами і великим гала-концертом та салютом у фіналі Одеса відсвяткувала свій 222-й день народження. Як могла і як хотіла. Не так, щоб без скандалу. Бо саме у переддень свята з використанням його як мотиву одні патріоти прогнали інших, котрі під міськрадою розташували табір, вимагаючи відставки міського голови.

Втім, з цієї «йолки» особливих шишок не трапилося, і святкування відбулося без особливих ексцесів. Більше того, патріоти так були захоплені з’ясуванням стосунків між собою, що майже забули про «вату». Ту, яка не хоче святкувати 600-річчя Одеси, проклинати все її імперське та радянське минуле й помічати сепаратистські підступи нинішньої міської влади.