Зателефонувавши у справах редакторові корсунь-шевченківської районної газети «Надросся» Людмилі Моренко, я наштовхнувся на відчай колеги, яка просила поради щодо виходу зі скрутної ситуації. Як виявилося, група агресивно налаштованих осіб брутально захопила редакцію однієї з найтиражніших в області районки. На спроби редактора з’ясувати обставини непрохані гості запропонували заслуженому журналістові України негайно… подати заяву на звільнення, інакше її «винесуть попід руки».

Подібний тиск на редакторів комунальних видань траплявся в Жашкові, Чигирині та інших районних центрах Черкащини. 

Монополізм радянської держави на створення та поширення інформації, як виявилося, упродовж тривалого часу творив чудеса. Бо про зниження цін до якогось революційного свята, наприклад, розповідали усі газети, радіо, телебачення, численні агітатори під час ранкових політінформацій.

А про те, що на це зниження у цей час практично безкоштовно працюють мільйони засуджених за політичними статтями, мовчали всі. Зокрема й учорашні зеки, які повиходили на волю після відбування строку. Лише після того, як написали особістам підписки про нерозголошення побаченого на колимах і магаданах, соловках і норильськах, комсомольськах-на-амурі та іркутськах... 

— Усе, більше ніколи не піду на Башмета! — обурено випалила фанатично закохана у музичне мистецтво пані Ірина. — Ну свій же хлопець, у Львові ріс, як же він міг поставити свій підпис під таким відвертим наклепом, яким намагаються виправдати загарбницьку політику Путіна у Криму? Замість заступитися за краян, як це роблять видатні особистості світу, підтримав агресію. 

Твердження про те, що українці рішуче засуджують окупацію Криму, агресію північно-східного сусіда, його зазіхання на інші наші території — правильне, але неповно відтворює реальну картину сьогодення. Бо ж ворог — не лише «зелені чоловічки» на півострові та завезені на схід України російські провокатори. І не тільки «штатні» українофоби з мандатами народних депутатів і журналістськими посвідченнями, які десятиліттями жеруть наш хліб і відверто паплюжать наші цінності, миттєво реагуючи на кремлівське «Фас!» та принагідно волаючи «Гвалт!». Ця нечисть є ворогом видимим. 

Завтра в жителів Криму день референдуму, на якому вони мають висловити свою думку: вони за те, щоб півострів залишився у складі України чи «відійшов» до сусідньої Росії? І хоч цей референдум фактично незаконний, питання, куди ж насправді хоче Крим, цікавить усіх: самих кримчан, жителів України, всю світову спільноту. Звичайно ж, на стовідсотковий крен в один чи інший бік сподіватися не доводиться — різні люди, різні думки, і кожен у прагнення жити в одній чи іншій державі вкладає свій сенс. Та зазвичай у кожному волевиявленні спрацьовує елементарний принцип демократії — меншість іде за більшістю. Звичайно, якщо голосування проводять чесно, прозоро, коли люди впевнені, що без будь-яких наслідків для себе чи родин можуть висловити свою думку. 

Учора зателефонувала моя однокурсниця, яка живе в Краснодарі (та сама, яка ще тиждень тому казала: «А хіба Росія на вас нападає?»). Весь цей час, попри мої численні заперечення, вона переживала, що нам загрожує небезпека з боку фашистської хунти в Україні, яка нібито вбиває людей на вулицях, виганяє їх з власних будинків і змушує переписувати майно. «Ми (тобто Росія) прийшли дати вам волю» — приблизно таким був її основний меседж. 

Розумію, що жодна газета нині не здатна ввігнатися за телебаченням і тим більше за Інтернетом — саме там сьогодні й найгарячіші новини, і найбільше брехні, і максимум емоцій. Причому зашкалювати вони почали навіть не тоді, коли під кулями снайперів-зайд гинули наші майданівці, — найвищий емоційний пік спровокований захопленням російськими агресорами Криму. Соцмережі враз перетворилися на арену інформаційної війни, вибухнувши праведним гнівом українців і брехливим лайном росіян і водночас оголивши її сутність. 

Події останніх місяців, які ми переживаємо разом зі своєю країною, спонукають до глибоких роздумів і переосмислення багатьох звичних речей. Раптом усі дружно заговорили про наш вітчизняний інформаційний простір, і про те, що ми однозначно програємо інформаційну війну, — в зв’язку з безпрецедентною антиукраїнською пропагандистською кампанією в Росії. 

Днями управління преси та інформації Міністерства оборони оприлюднило звернення до громадян України з проханням підтримати військовослужбовців частин та підрозділів Збройних сил України у Криму. В ньому зокрема йдеться про те, що наші військовослужбовці гідно та стійко переносять усі труднощі військової служби, але всі ми знаємо, в яких складних обставинах вони опинились. Допомога потрібна різна – моральна й фінансова. Передати слова підтримки  можна, написавши листа на електронну адресу: psmodu@gmail.com з приміткою «Лист підтримки». 

Пісня минулих років «С чего начинается Родина?» за нинішніх відомих подій змушує шукати відповідь навіть не на головне, а на найголовніше для нас сьогодні запитання. Отож протягом кількох далеко не кращих в історії Донеччини днів наважився провести опитування серед донеччан — представників різних національностей, які здавна проживають у нашому краю. З чого ж починається для кожного з них відчуття малої Батьківщини?