Через напружені події в країні не кожен звернув увагу на нещодавнє, здавалося б, буденне повідомлення РИА «Новости»: МЗС Російської Федерації збирає докази «насильства та свавілля націоналістів в Україні». Хоч уважний і наївний читач може й поцікавитися: «Як, вони ще досі не зібрали, маючи доступ до архівів?» Однак тут ідеться, мабуть, про інше, про «свіжак». Бо ж на засіданні Ради Федерації міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров погрозливим баритоном заявив: «Ретельно збираємо всі факти, які свідчать про сваволю неонацистів та екстремістів. Хочемо максимально оперативно цю роботу завершити». За словами пана Лаврова, про події в Україні треба видати Білу книгу.

Коли в Україні з’явився рух «Не купуй російське!» (а це сталося у серпні минулого року у відповідь на експортно-торговельну війну, з якої й почала свій явний наступ на нашу землю путінська Росія), більшість українців – через свій характер, менталітет, природні лінощі, якщо хочете – просто не звернули на це уваги. Каюсь, але я теж на етикетки в магазинах майже не зважала, хіба що на дату виготовлення товару та термін його придатності.

Сьогодення дуже ятрить. Щоб угамувати емоції після чергових новин з Криму, беру з шафи книжку. «А. П. Чехов. Рассказы». «Це ж той класик російської літератури, який з Таганрога, де здавна проживає чимало етнічних українців», — зазначаю про себе. Розгортаю навмання. «Злоумышленник», оповідання. Читаю, мимоволі вставляючи в розповідь ознаки сьогодення.

«Перед судебным следователем (світовим співтовариством. — Авт.) стоит маленький, чрезвычайно тощий мужичонка в пестрядинной рубахе… 

У тому, що Миколаїв лежить у зоні прифронтової смуги, сподіваюся, сумнівів немає. Цей статус накладає певний тип поведінки. Тож тиждень тому ми відправляли машину посилок для наших вояків. Усім містом збирали речі й продукти для хлопців, що стоять на кордоні з Кримом. Там бійці трьох миколаївських частин. Ми з ними на постійному зв’язку, знаємо про їхні потреби. 

Добра знайома розповіла: кілька років тому, коли відпочивала в Болгарії, вирішила відвідати музей Ванги. Екскурсовод дізналася, що жінка приїхала з України, і запропонувала ознайомитися з прогнозом провидиці. «За кілька років на півдні України розпочнеться війна. Але триватиме вона недовго. Потому все вляжеться, піде на висхідний розвиток», — приблизно так звучало пророцтво.

«Ми тоді просто посміялися: яка там, мовляв, війна, — зізналася знайома, — хто про неї міг подумати ще навіть півроку тому? Тепер ось пригадала той випадок: виявляється, ставити під сумнів пророцтва Ванги — марна справа…»

"Любити Вітчизну до глибини душі — одне діло, любити її ж до глибини свого гаманця — зовсім інше!" Який великий смисл ховається за цими словами!.. В умовах здійсненої анексії Криму і реальної загрози вторгнення російських окупантів на континентальну Україну вони набули особливого, сказав би, державорятуючого значення. 

Днями світ відзначив День захисту прав споживачів, проголошений Генеральною Асамблеєю ООН ще у 1985-му. Кожен із нас, чи продукуючи якісь товари або надаючи послуги, чи купуючи їх або споживаючи, виступає в цій ролі тисячі, десятки тисяч разів. 

«Читаю Шевченка і лячно мені. У кожному слові — теперішні дні». Хоч ці рядки як заспів для тексту написав уже давно, але їхня суть не змінюється з часом. Навпаки — набирає особливої повноти та значимості, а лячність — не так страх, як пересторога. Найпершим було Слово, й свічку його не задмухали жодні вітри часу. «Світло від Світла» — читаємо у Символі Віри. Оте сяйво, яке дарував Господь юному Тарасові, донині відкриває сутність вольного духу. Воно стало поводирем для поступу «окрадених, сліпих, невольників» до Великого Пробудження, що переживаємо нині. Тяжким було, є і буде здолання шляху утвердження, але це праведний поступ, аби ожила «добра слава, слава України». 

Такої ганьби, як нині, наш народ не зазнавав за всю багатовікову історію свого існування. «Славних прадідів великих правнуки погані», мабуть, змусили перевернутися в могилах не лише князівську дружину і військо запорозьке, а й замучених голодомором батьків тих сьогоднішніх відщепенців, які не тільки самі не боронять від ворога рідну землю, але й перешкоджають армії це робити.
Коли нещодавно показали по телебаченню групку луганчан, які грудьми стали не проти окупанта, а проти українських військових, що прямували на захист кордону, я очам своїм не повірила. Однак, коли до них приєдналися донеччани, блокуючи склади зі зброєю, сором захлеснув «дев’ятим валом». 

 У японців є поняття «втрати обличчя», чого вони бояться більше, ніж смерті. Вони мають рацію, бо неписане правило для еліт усіх народів — краще втратити життя, ніж честь. На моє переконання, колишній Генеральний прокурор Пшонка «втратив обличчя» і честь перед усією Україною і світом ще після кривавого розгону наметового містечка торік 30 листопада. У переддень цього побоїща високопосадовець на велелюдній прес-конференції заявив, що немає жодних правових підстав для застосування сили проти мирних протестувальників.