Математику в школі начебто вчили всі, ось тільки там не пояснювали, як застосувати здобуті навички в повсякденному житті. А насправді така потреба виникає дуже часто. Не кажу про випадки, коли довелося згадувати теорему Піфагора чи формулу об’єму циліндра — це потрібно далеко не всім. А ось, скажімо, хоч приблизно прикинути, що насправді дешевше: м’ясо за нижчою ціною, але з кістками, або за вищою ціною без кісток. Тут залежить від різниці в ціні й кількості кісток, точно вирахувати їх у крамниці ви навряд чи зможете, але щоб приблизно прикинути, не треба бути математичним генієм. 

Відраза до навчання, небажання відвідувати школу, психологічні проблеми та занижена самооцінка. Це неповний перелік головних симптомів так званого школотоксикозу — гострого отруєння, спричиненого надлишковим і неправильно дозованим шкільним навчанням. До цього додайте ще й сколіоз, зіпсований зір, брак вільного часу і гостре недосипання. Це далеко не повний перелік проблем, із якими стикається чи не кожен український старшокласник. 

 Місто Вишгород на Київщині — чи не єдиний райцентр України, в якому немає автобусної станції. Відповідно і розклад руху пасажирського транспорту — таємниця за сімома печатями. Тож як курсують автобуси чи маршрутки до сіл району чи до Києва (а з огляду на те, що це передмістя, дуже багато людей щодня їздить до столиці на роботу і назад), можна тільки здогадуватися. А якщо потрібно поїхати в село, залишається розпитувати сусідів чи виходити на зупинки і чекати, коли ж буде автобус. Або ставати автостопером, і це, здається, швидше, ніж чекати громадського транспорту. Цікаво, що з деяких сіл автобуси чи маршрутки їздять до Києва, минаючи райцентр. Хоча… не відомо навіть, чи з усіма селами району райцентр має нормальне автобусне сполучення (і справді, нізвідки дізнатися, як той транспорт ходить, навіть на сайті РДА чи міськради розкладу знайти не вдалося) і як люди добираються за потреби до лікарні чи інших установ.

Щодня їду на роботу 24-м автобусом від Центрального залізничного вокзалу на вулицю Грушевського. Щоразу, коли автобус повертає з вулиці Симона Петлюри на бульвар Тараса Шевченка, бачу ліворуч закритий від людського ока жовто-синіми полотнами пам’ятник Миколі Щорсу. Тоді думаю, що червоному комдиву не дуже приємно дивитися на вулицю, названу ім’ям його запеклого ворога, навіть через запону.

У цивілізаційному протистоянні з російським фашизмом, що чотири роки тому провів спецоперації із захоплення Криму та Донбасу, особливого значення набула поведінка кожного українця, який не побоявся взяти у руки зброю і піти захищати свою Батьківщину. Якщо говорити простіше — ратна праця. Солдата. Сержанта. Прапорщика. Офіцера. Генерала. 

Обмін полоненими і заручниками став давно очікуваною і дуже помітною подією не тільки в Україні, а й на тимчасово окупованій території Донбасу. Проросійська пропаганда з пафосом прокричала про чергову велику перемогу «республік», куди з України повернулися 233 особи. Як завше, без відвертої брехні та цинізму не обійшлося. Наприклад, жителям краю по той бік лінії розмежування наполегливо втовкмачують: нарешті вдалося звільнити бідолашних людей, яких в Україні затримали й утримували за ґратами тільки за те, що вони розмовляли російською мовою. А ще когось за позначку в паспорті, де місцем реєстрації вказано місто Донецьк. 

У відділі періодичних видань бібліотеки імені Василя Стефаника у Львові якось переглядала газету майже столітньої давності. Акуратно гортаючи сторінки, спало на думку: чимало подій перегукуються із сьогоденням. 

«Пожертвуйте дитині! Пожертвуйте дитині!» — в передріздвяні дні дедалі частіше й голосніше чути в людних місцях Рівного. Обірвана дітвора аж за рукав хапає перехожих і щиро зазирає в їхні очі.

Хтось пробігає повз і намагається не помічати малих прохачів, хтось великодушно витрушує з гаманця кілька гривень. А я починаю розпитувати в них самих про життя-буття й чому вони тут. 

Про перебої з подачею тепла в будинки Солом’янського району столиці писала вже неодноразово. Але опалювальний сезон 2017—2018 перевершив усе, що довелося пережити за всі попередні 20 років, що живу на Чоколівці. 

«Усі наші проблеми, — сказала якось проста жінка з телеекрана, — зводяться до однієї: нашому суспільству заважає обман. І корупція, й низькі зарплати та пенсії, й високі тарифи на комунальні послуги, й правове безладдя, й інші наші негаразди, з якими стикаємося щодня, по суті, зводяться до однієї проблеми: брехні, нечесності в усіх сферах».