Багато років тому мій чоловік працював у знаменитій Ленінській бібліотеці в Москві. Коли діставався до неї на метро, молодий голос за спиною попросив: «Падвінься, отєц!» (вочевидь тому, що в нього змолоду була велика, аж до потилиці, лисина). Коли інстинктивно повернувся, побачив позаду чоловіка приблизно свого віку. Усміхнений, з густою шевелюрою, він одразу попросив пробачення за звертання: не зорієнтувався, мовляв.

Восени автора цих рядків доля занесла в далекі заморські краї — на Філіппінські острови. Багато чого можна про тамтешнє життя говорити. Насамперед про бідність, яка проглядає на кожному кроці: житла, підперті жердинами й оббиті очеретом, ніяк не вписуються в наше поняття «будинок», а для жителів багатьох островів, яких там понад 7 тисяч, велике благо — електрика. 

«Напередодні свята, коли люди метнулися по крамницях...» — саме так розпочинається один із віршів Василя Стуса зі збірки «Веселий цвинтар».

Січень 1918 року безжалісно шмагав морозними батогами зблідло-вибілену засніжену землю України. Ще діяла в Києві Центральна Рада, перенасичена соціалістами, які виступали категоричними супротивниками створення власної військової сили і навіть уявно не вбачали Україну вільною від «братньої російської демократії». А це був час великих сподівань і звершень: Російська царська імперія розтанула в диму Першої світової війни, її вчорашні провінції — країни Балтії, Фінляндія й Польща — вирушали в самостійне політичне плавання, і тільки Україна, сивий край бунтівної вдачі й вічних міжусобиць, вкрилася червоною ковдрою знавіснілого більшовицького терору. «Ми були проти рідного війська й разом з большевиками розкладали соціялістичною пропагандою полки, дивізії та корпуси, стихійно воскресавше козацтво, а тому — лишившись без збройної сили — посилали школярів під Крути…» — скрикує спокутними рядками книжка Остапа Войнаренка «До нової Полтави», яка побачила світ 1955 року в Нью-Йорку. 

Із великими складнощами й дискусіями в Україні триває процес роздержавлення комунальних ЗМІ й заснування на базі обласних телекомпаній філій суспільного мовлення. Тисячі журналістів і технічних фахівців по всій державі змушені шукати нове місце роботи, адже зі зміною фінансування скорочуються й обсяги контенту колишніх провладних «рупорів». Та на Черкащині, схоже, з’явилася нова цікава тенденція — об’єднані територіальні громади масово створюють власні «рупори».

Однією з непрестижних спеціалізацій лікаря-стоматолога вважається дитяча. З маленькими пацієнтами доводиться довго домовлятися про лікування. На це йде багато часу. Давно говорять про необхідність роботи психологів у таких відділеннях, але через куце державне фінансування це тільки мрії. Додало нам турбот і те, що через упровадження технології безперервного вигодовування останніми роками поширилося ураження малюків карієсом.

І знову за рибу гроші. Серед користувачів соцмереж і небайдужих черговий сплеск емоцій з невдоволеним «Допоки?» У Запоріжжі відбулася чергова серія із життєвого серіалу з назвою «АТОвець і водій маршрутки». Усе за сценарієм попередніх серій-близнюків, які стаються то в одному, то в іншому місті: відмова водія маршрутки перевозити учасника бойових дій за пільгою, призначеною державою. Буцімто боєць, який зазнав важких поранень зокрема руки під час боїв за Іловайськ, тією скаліченою кінцівкою, яка навіть після тривалого лікування залишається нерухомою, давав прочуханки горе-водієві. Звісно, на словесну зливу негативу на адресу захисника водій також не поскупився. Зрештою бійця звинуватили за самозахист за статтею «Хуліганство». 

У 1996 році я (працював тоді на телебаченні) майже тиждень перебував у творчому відрядженні у Швеції. Завдання — мав підготувати відеоматеріали про проходження студентами одного з українських аграрних вишів виробничої практики у фермерських господарствах Берг комуни (територіально-адміністративна одиниця Швеції — щось на зразок нашого району) північної провінції Ємтланд. 

Без імені цього співака годі уявити сучасну національну культуру і мистецтво. І дедалі яскравішим, виразнішим і значущішим стає унікальний золотий баритон, яким заслуховувалися і будуть заслуховуватися мільйони слухачів не тільки України, а й усього світу. За своє мистецьке життя він побував у десятках країн, де в переповнених залах глядачі стоячи аплодували нашому співвітчизникові за віртуозно виконані оперні партії й численні пісні, що вже стали українською національною класикою. 

Обов’язковість шкільної форми — питання, яке періодично викликає у громадськості шквал і позитивних, і негативних емоцій. Щороку цю проблему активно обговорюють напередодні 1 вересня. І не дивно, адже батьки, збираючи дитину до школи, скаржаться на шалені суми витрачених грошей на численні зошити, ручки, фарби, інше шкільне приладдя, спортивний одяг. Список можна продовжувати. Однак чи можна зекономити гроші, не купуючи шкільної форми?