Напрочуд оригінально відреагували на Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» в обласному центрі. Тут місцеві депутати проголосували за ліквідацію муніципальної газети «Місто», заснованої на зорі незалежності України як альтернатива тодішнім компартійним виданням. Закладені тоді традиції вільнолюбства і об’єктивності тривалий час залишалися визначальними у редакційній політиці.

Щоразу, одержуючи газету «Урядовий кур’єр», яку передплачую вже не один рік, звертаю увагу на публікації в рубриці «Прошу слова!». Не раз зазначав, що їх автори відверті в судженнях і висновках, і це має стати прикладом для тих дописувачів, які намагаються уникати відповідальності. 

Завдяки поєднанню чеського слова pozor, яке означає увага, з українськими словами вийшов ось такий заголовок-каламбур. А чому — спробую пояснити.

Триває чергове щорічне заповнення е-декларації державними чиновниками різних рангів. Гаряча тема заполоняє ефір. Балачки навколо цього тільки й точаться серед людей з державними посадами і простих.

Коли мобільний телефон голосно підказав, що до мене нарешті озвався давній знайомий, який перебуває у тимчасово окупованому Донецьку, я дуже зрадів. Ми домовилися зустрітися у Слов’янську, але через брак зв’язку по той бік лінії розмежування якийсь час не спілкувалися. А цей дзвінок свідчить, що він уже приїхав на нашу територію. «Ви де?» —гукаю після привітання. «На вокзалі, — оптимістично гуде у відповідь. «У Костянтинівці? –– нетерпляче уточнюю. –– Чи вже у Краматорську?» — «Якби… У Донецьку на вокзалі!» Пауза. Він зрозумів моє здивування і переможно гукає: «Чуєш мене? Тут, виявляється, є зв’язок. Ось відразу з першої спроби до тебе дістався». 

Візит до лікаря — справа неприємна. І не лише тому, що до нього ходять тоді, коли щось болить, а ще й тому, що це забирає занадто багато часу. Адже одна справа прийти, інша — потрапити. Навіть якщо прийти завчасно. Оскільки завжди є так звані свої, яких без черг проводять колеги-лікарі в кабінет. І саме ці люди полюбляють поспілкуватися з лікарем якомога довше — хвилин зо 30 чи й 40.

Дедалі частіше доводиться стикатися з безкарністю на місцевому рівні, з недбалістю, невіглаством і хамством. Теза про дива, які народжує децентралізація, лунала дуже часто протягом останніх трьох років. Я й сама в це повірила б, якби не мала щастя спостерігати за іншим боком медалі, проживаючи в селищі міського типу Коцюбинське. «Легені Києва» — це звання вже давно належить нашій місцевості — від найближчої станції столичного метрополітену нас розділяють лише два кілометри. Здавалося, які проблеми можуть виникнути в нас за такого оптимістичного розкладу? Та парадокси є завжди.

Розмови про заміну податку на прибуток так званим податком на виведений капітал у владних структурах й на рівні експертів і підприємців тривають уже давно. Президент країни навіть, було, запланував його впровадження з 1 січня 2018 року, але потім це перенесли на рік.

Воля, яку українці здобули після постання державного суверенітету, нині виявилася спотвореною до повного правового нігілізму, ризикованої самодіяльності на грані чи вже й за гранню фолу, отаманщини.

Стою на Приміському залізничному вокзалі в Києві. Злий, як і десятки інших пасажирів: електричку, якою їжджу щодня, скасували — без жодних пояснень. Наступна — майже через півгодини. На платформі, звісно ж, зібралося багато людей (п’ятниця, вечір), тож коли оголосили, що фастівська прибуває на 23 колію, натовп кинувся туди.

Про те, як ще від самого початку опалювального сезону 2017—2018 років комунальники влаштовують мешканцям мого будинку справжній холодоцид, писала вже неодноразово. Розповідала і про те, як уперше за 20 років, упродовж яких живу у хрущовці в Солом’янському районі столиці, довелося бути без тепла й гарячої води не лише в будні, а й на Новий рік та Різдво. Відчуття, з якими сидиш у квартирі під ялинкою… у пуховику, повірте, просто незабутні.