«Уявляєш, дивлюся — квитків до Козятина немає, до Києва немає! До Конотопа є!» Мій добрий знайомий Олександр Володимирович емоційно ділиться перипетіями, з якими він таки зміг вибратися до рідного Козятина поїздом № 24 Одеса — Москва. Так, лише через населений пункт, розташований значно далі, заплативши на «квитковому» сайті Укрзалізниці кілька зайвих десятків гривень. 

Пропоную вам, шановні читачі, взяти участь у конкурсі на кращу версію походження назв населених пунктів, де є прикметники «червоний» і «красний». Почнімо із села Червоний Молочар у Слов’янському районі Донеччини. Чому отримав таке забарвлення трудівник, який дбав про поповнення білих повномолочних рік? Зашарівся і почервонів від сорому, бо нишком розбавив молоко водою? Його обличчя стало червоним хоч припалюй, бо вжив кілька склянок не молока, а чогось міцнішого? Розчервонівся, бігаючи з лозиною за неслухняною худобою? Молоко дають корови червоної степової породи? У завфермою хронічно червоний ніс? Чи тому, що щоранку дядьки й тітки бадьоро крокують на ферму із червоними прапорами у руках?

Схоже, висувати нові версії й сперечатися можна до хрипоти і безкінечності. А можна просто нічого не змінювати: до такого соломонового рішення вдалися у деяких містах Донецької області, старанно імітуючи виконання відповідного законодавства про декомунізацію.

Ми звикли до численних телешоу, на які підбирають тих, хто найкраще співає, танцює, жартує. Проте патріотична складова таких розважальних заходів організаторів не надто цікавить. Для них головне — створити видовище. Скажімо, мова шоу начебто й неважлива, але російською вперто не бажають поступатися окремі члени журі навіть у спілкуванні з учасниками, що розмовляють українською. 

Обшук у Бібліотеці української літератури в Москві, арешт її директора Наталі Шаріної, затримання співголови об’єднання українців Росії Валерія Семененка і нарешті рішення Федеральної міграційної служби РФ про перереєстрацію українських громадян, які перебувають на території Росії, для «визначення їхнього правового статусу» — події невипадкові й тісно між собою пов’язані.

Атаку на культурний осередок українців у Росії інакше, ніж істерією, не назвеш. Адже керівництво Бібліотеки української літератури, навчене попередніми досвідами обшуків і перебуваючи під усевидющим оком ФСБ, намагається чітко дотримуватися драконівських вимог російського законодавства, щоб зайвий раз не наражатися на небезпеку. 

Начебто недавно «Урядовий кур’єр» відзначав своє 20-річчя, а сьогодні нам уже чверть століття. Для газети, що почала свій шлях у 1990 році, це немало. Ті, хто знає історію розвитку вітчизняного ринку друкованої преси та історію становлення урядового видання, пам'ятають, за яких часів народився «Урядовий кур'єр» і яке важливе завдання він виконував і виконує нині.

Політика й мистецтво, політика й література, культура, освіта, медицина… Ми настільки часто прив’язуємо це слово до різних сфер, що, попри волю, перетворюємо його на надреальне, надважливе, ба — навіть на єдине поняття, яке керує нами в цьому житті. Світ заполітизований. Він виштовхує суспільство у не зрозумілу для сприйняття ірреальну хмару. Вона розприскується вогкими краплями й нависає над схиленими головами українців, диктуючи ілюзорні правила гри, захльостуючи невидимими для ока нитками, регочучи незвичним для людського вуха тембром. Там, де панує політична надреальність, згасає остання іскорка справжнісінького й автентичного життя-буття українця.

Щасливий випадок звів мене із заслуженим художником України, видатним карикатуристом і співавтором Малого Державного герба Олексієм Коханом. За іронічних обставин ця світла людина наблизила мене до відповіді на запитання: чому політику та гумор майже не вживають в одному ключі? 

Не перестаю дивуватися київській міській владі: Віталій Кличко та його заможна команда вже стільки витримали критичних ударів, що можна було не раз побувати в нокдауні. Але міський голова, як справжній боксер, стоїть на ногах столичного рингу, тримаючи ці удари й не втрачаючи координації рухів та орієнтації. При цьому пан Кличко не зважає на свист та невдоволені вигуки з усіх боків, що з кожним раундом посилюються. 

Добре, що місцеві вибори вже завтра. І зовсім не тому, що вкотре сподіваюся, що до влади оберемо депутатів-патріотів, які нарешті подбали б про інтереси громади, а через те, що кандидати в депутати перестануть вигадувати, як заохотити виборця поставити галочку в бюлетені в потрібному місці. Адже вигадки дійшли до маразму.

Не думала, що цьогорічна передвиборча гонка позбавить деяких претендентів на тепле крісло здорового глузду. Зазвичай агітаційний період у  моїй рідній Калинівці, що на Київщині, не виходив за межі виставляння агітаційних наметів, розповсюдження газет, у яких розхвалювали претендентів. На ура розходилися ручки, календарики, інший дріб’язок. Іноді за кандидатів у місцевому Будинку культури витанцьовували та виспівували різні колективи. А ось синців та дітей, що тремтіли від холоду, ще не було до четверга, 22 жовтня 2015 року. 

Недавно після тривалої перерви поспілкувався з двома знайомими. Як це буває нині, не обійшлося і без обговорення політичної ситуації. Брати, особливо не добираючи  слова, вздовж  і впоперек крили командування Збройних сил, яке на першому етапі допустило іловайську трагедію, чикрижили главу держави і главу уряду, які так і не спромоглися повністю переламати хребет корупції і забезпечити в Україні високі європейські соціальні стандарти. 

«Добрий ранок! Французька поліція. Будь ласка, покажіть свої паспорти», — гучний оклик будить пасажирів автобуса авіаліній компанії «Люфтганза», який прямував ранковим рейсом з аеропорту Франкфурта-на-Майні до залізничного вокзалу Страсбурга. Пасажири, протираючи очі, слухняно дістають документи. Поліцейські, чемно дякуючи, беруть їх у руки, уважно роздивляються кожну сторінку, і, знову сказавши «мерсі», повертають власникам. Паспортний контроль завершено, і автобус, минаючи умовний німецько-французький кордон, потрапляє на територію провінції Ельзас.

Це вперше за останні чотири роки мого перебування у Страсбурзі я натрапила на паспортний контроль на внутрішніх кордонах країн Шенгенської зони. «Це все, мабуть, через сирійських біженців», — пошепки каже французькою своєму чоловікові молода арабка у хеджабі, ховаючи в сумочку французький паспорт.