Недавно після тривалої перерви поспілкувався з двома знайомими. Як це буває нині, не обійшлося і без обговорення політичної ситуації. Брати, особливо не добираючи  слова, вздовж  і впоперек крили командування Збройних сил, яке на першому етапі допустило іловайську трагедію, чикрижили главу держави і главу уряду, які так і не спромоглися повністю переламати хребет корупції і забезпечити в Україні високі європейські соціальні стандарти.

— Послухайте, на моє глибоке переконання, давати оцінку військовим, а тим паче командуванню за правильні чи неправильні дії може лише той, хто особисто був в окопах, на собі відчув, що таке «гради» «братів»-московітів, — кажу їм. — Ви там були? Ні! І я не був! Ви взагалі задумувалися над тим, що росіяни зараз могли б взагалі стояти десь у Києві чи за Житомиром? І що, іншою була б реакція гарантів, які обіцяли охороняти територіальну цілісність України? То чи маємо ми взагалі моральне право говорити на цю тему?

Замовкли. А через півхвилини знову за своє:

— Уряд — некомпетентний, Президент не робить того, що мав би робити!..»

З попередньої дискусії-суперечки вже знаю, що будь-які аргументи про те, що країна веде війну з ворогом, економіка якого в десятки разів потужніша, і тому все нині має бути спрямовано в оборону і оборонний  комплекс, не сприймуть. Тому ставлю риторичне запитання:

— Хлопці! Якщо ви такі розумні, усе знаєте і в усьому розбираєтеся, то чому ви досі не в президентському кріслі? Чи в кріслі глави уряду? Або принаймні не народні депутати?

— Та щоб того досягти, які гроші потрібні! — озивається старший із братів.

І тоді я не втримуюся від ще одного запитання:

— У такому разі дайте відповідь: якщо ви такі розумні, то чому й досі такі бідні?

Замовкли. Я в їхніх очах — старий пень, який нічого не тямить у державотворенні. І зовсім не думають хлопці про те, що, перш ніж братися оцінювати когось, говорити про економіку, потрібно було хоча б з десяток робочих місць створити. І полюбити Україну до глибини свого гаманця — заплатити хоча б сотню-другу тисяч податків.

Спостерігаю вже не один рік одну й ту саму картинку: ми, українці, в різних кутках держави сваримо владу і хвалимо себе. За нашу роботящість. За козацький дух і готовність відразу дати відкоша  ворогу. За нашу солов’їну мову, що найкраща у світі. Один із моїх товаришів, пригадую, виховував у мені патріотизм — я не хотів повторювати усталених ментальних штампів.

Хоча… «роботящість» наша стогне кожного разу, коли є шанс проявити її на європейських підприємствах. Де, як відомо, треба працювати, а не соватися по курилках. Та й часто має специфічні форми.

Бригада будівельників одного з поліських районів, наприклад, недавно повернулася з Росії. Сам факт поїздки до ворога на заробітки — тема особлива. Але йдеться про інше. З волинськими поліщуками повністю розрахувалися за виконані роботи, потисли їм руки. Та прощання в останню мить перетворилося на мордобій: замовник не побачив купи свого електроінструменту. Дивним чином той виявився… у бусику українців. З’ясувалося, що кожен із них щось прихопив «на пам'ять». Результатом негайного обшуку стало накладання власником будови штрафу, на який і пішли всі зароблені гроші й попсовані фейси. Не розмальованим він залишився лише в одного із наших роботяг. Бо вкрадені нові ланцюжки до бензопили той примудрився сховати у… взутті, в якому ходив.

З високим козацьким духом теж не все просто. Честь і вічна слава добровольцям, які за покликом своїх сердець прикрили неньку-Україну собою. Чим і дали можливість підтягнути необхідні у таких ситуаціях резерви. Але хіба при цьому не було і самовільного залишення позицій одним із територіальних батальйонів, що й призвело до «ефекту доміно» та страшної трагедії? І хіба під час оголошення мобілізації водночас з чергами із добровольців у військкоматах не було детективних розшуків військовозобов’язаних, їхніх масових «косінь» від військових комісарів?

Про «солов’їну» вже не кажу. Бо найкрасивіша мова та, якої тебе навчила мати. А товариш, що свого часу навчав мене патріотизму, вже не один рік гарує в Іспанії. Разом із дружиною.  Бо там краще, а «тут нічого робити!»

…Майже чверть століття минуло відтоді, як на демократичних виборах ми отримали право обирати кращих. Але мало що змінилося у ставленні до тих, хто красиво обіцяє. Маю на увазі обіцянки виборцям у листівках, якими нині засипані поштові скриньки, запаскуджені «обіцянками-цяцянками» великі й малі газети, занапащені телевізійний простір і радіоефір.

Коли ж ми нарешті як народ зрозуміємо, що наші міліціянти, прокурори, депутати, міністри — такі самі, як і ми? Вони — наше віддзеркалення. Бо ми самі щоразу обираємо собі подібних! А не тих, що скупі на обіцянки, але за спиною яких стоять справді серйозні справи. 

Коли ми нарешті зрозуміємо, що олігарх чи його приспішник, який вклав в округ під виглядом благодійності десятки мільйонів гривень, потім змушений буде їх і «відбити»? Дво-, три-, п’ятикратно. Бо політика для нього і обіцянки, які він як наживку рибі кинув виборцям, — це і є його бізнес.

Найдовершеніший.

Нашим коштом, до речі.