Нещодавно поховав дядину в Чигирині. Важку скорботну поїздку підсилила бідність населення цього історичного знакового для українців міста на Черкащині. На поминальному обіді (на такі трапези ходять люди, які хоч раз на день хочуть ситно попоїсти) почув від сусідів покійниці, що працювати вдома їм фактично ніде. Тож засоби до існування мають лише ті, в чиїх сім’ях хтось із дорослих працює в Києві.

Дочка дядини, залишившись уже одна в осиротілій батьківській хаті із сином-дошкільнятком, теж відправила чоловіка на заробітки до столиці. Приїжджає додому, розповіла, не щовихідних, бо заощаджує гроші на... дрова! «Машина їх, — плакала за мамою та від злиденного життя молода жінка, — коштує 3000 гривень! Її спалюємо ще до настання справжніх холодів. Тож потрібно купити як мінімум ще дві, щоб не замерзнути в морози.

Завжди щиросердно радію вітчизняним досягненням, хоч би в якій галузі. Скільки їх залишилося? Морегосподарство, торгівля, АПК. Раділа цифрам про врожай, кількості зібраних центнерів з гектара. Згодом виявилося, що і овочі вродили, і фрукти. Переконалась сама, бо виноград, за яким ніхто особливо не доглядав, вродив на славу на власній дачі. Чекаємо на вино.

Але, безумовно, найкраще вродив соняшник. Для наших ланів найшкідливіша культура, що забирає із грунту поживні речовини, але дуже прибуткова. Користуються прибутком обрані, страждають інші. Дідусі з бабусями, що сидять на лавочках у моєму дворі, чітко визначають врожайність соняшнику. «Насіння пішло!» — каже дідусь. «Може, нам за це пенсію збільшать?» — питає наївна бабуся. «Навряд, — відповідає дідусь. — Мабуть, собі до мільярдів трохи додадуть. Хай їм грець!»

«Сьогодні день народження святкує народний депутат (далі йде прізвище і перелік ще деяких його статусних регалій)… Його вітають трудові колективи, освітяни, медики…» Ось таке пафосне вітання пролунало з радіоприймача під час ефіру обласного радіо одного з регіонів України. Подумалося: десь я схожий стиль вітання чула. А, згадала. Щось подібне було в кінці 70-х — на початку 80-х, коли ювілеї відзначали партійні чиновники. Їх теж вітали абстрактні «трудові колективи, медики, освітяни…» Не пам’ятаю, що далі йшло в радіопрограмах тоді, в 1970—1980-ті, але в цій програмі після інформації про те, хто вітає і що бажають нардепу, залунала пісня.

Та щойно вона закінчилася — знову зазвучало те саме повідомлення про день народження депутата. А після нього радіо вжарило… «Ламбаду». Трохи смішно стало. Депутат — і «Ламбада»! Знущаються на радіо з того державного мужа чи що? А ще смішніше стало, коли одну «Ламбаду» змінила інша, тобто з іншим виконавцем, а далі — ще одна, уже не англійською, а, здається, італійською.

Щоразу, простуючи Хрещатиком, згадую про окупований німцями Київ. Оскільки на цій вулиці працюю, то переживаю минуле щодня. Відчуття причетності до трагічної сторінки улюбленого міста загострюється під час бабиного літа, коли сонечко дарує перехожим останні теплі промені. Саме в цей час понад сім десятиліть тому в давньому місті над Дніпром розквартирувалися тисячі зелених мундирів.

Перехожі й не здогадуються, що в моїй уяві на якусь мить постають картини з книжок «Бабин Яр» Анатолія Кузнецова чи «Оті два роки… У Києві при німцях» Дмитра Малакова. Уже не побачимо старого Хрещатика, знищеного восени 1941 року організованою підпільниками пожежею. А до оновленої вулиці ми так звикли, що здається вона непорушною. Тодішнім киянам до першого вибуху будівлі на розі Хрещатика і Прорізної теж здавалося, що нічого жахливого не станеться, бо німці — народ культурний, а більшовики дали драла. Але вже невдовзі центральна і деякі прилеглі до неї вулиці лежали в руїнах.

Щовечора допомагаю синові-третьокласнику збирати портфель. Зрештою після складання всіх підручників, посібників, друкованих зошитів, зошитів-тренажерів, звичайних зошитів, щоденника у твердій обкладинці («фірмове» замовлення школи) і пенала із фломастерами і кольоровими ручками для підкреслювання роздутий до максимальних розмірів портфель можна сміливо використовувати як тренувальний снаряд для важкоатлетів. І хоча школа наша недалеко від дому і син міг би спокійнісінько вирушати туди щоранку сам, ми з чоловіком по черзі супроводжуємо його до шкільного вестибюля, щоб хоч уранці допомогти донести той непідйомний тягар знань.

Знаю, що тема кілограмів у шкільних портфелях не нова. Щодо неї виступали авторитетні лікарі й педагоги, обговорюючи вагові норми, які маленька дитина без шкоди для власного здоров’я може тягати на ще не зміцнілих плечах.

Нещодавно мій товариш, ветеран військової служби, чи  не вперше мав неприємну можливість дізнатися, що таке цивільна медицина. Сталося це за таких обставин. Його дружина зламала ногу. Перед проведенням операції лікар-травматолог  однієї з лікарень запропонував  придбати імплантат за 12 тисяч. Потім написав перелік потрібних медикаментів і матеріалів на  суму понад чотири тисячі. Багато запитань у пацієнтки виникло вже під час ознайомлення з переліком усього того, що потрібно для операції. Приміром, навіщо купувати два медичні халати, 30 метрів марлі, 300 грамів спирту. Здивувало також і те, що годували після операції лише раз гороховим супом та ще  й  без хліба. І це ще не все.   

Я теж добре обізнаний із багатьма проблемами. На моє переконання, стан медицини викликає стурбованість не лише у пересічних громадян, а й керівництва держави. Її очільники за роки незалежності намагалися провести реформування цієї галузі. Так, у 2011 році було ухвалено закон щодо проведення медичного експерименту в Києві й ще у трьох областях. 

Наприкінці минулого року широкого розголосу набула історія, що відбулася  на півдні нашої країни. Тут 30 грудня провідник поїзда №318 Одеса — Запоріжжя відмовив у посадці пасажирам-бійцям АТО, які їхали із фронту і Новий рік хотіли зустріти в колі своїх рідних.

Цей випадок відразу став темою розмови в Укрзалізниці за участю її керівників, пасажирських служб Придніпровської та Одеської залізниць. А результатом — констатація факту, що посадові особи виявили недостатній професійний рівень і порушили порядок обслуговування пасажирів на залізничному транспорті. У зв’язку з цим начальника поїзда і провідника звільнено з посад, а черговому по станції «Миколаїв» оголошено догану.

Запрошення на це свято було отримане заздалегідь. Усією країною. Насамперед через нав’язливу рекламу на телеканалах. Одна з найбільших торговельних мереж країни готувалася гучно відзначити двадцятиріччя свого заснування. Всім гостям обіцяли шалені знижки на весь асортимент товарів. Покупців готували до цього вже за кілька тижнів не лише телероликами, а й спеціальними цінниками, які дбайливі руки адміністраторів розмістили поряд із повсякденними. На них вказувалася ціна, що була дійсною лише протягом минулої неділі. Так кожна людина могла морально підготуватися до шаленого цінопаду й підрахувати зиск від заощадження родинного бюджету.

Більшість магазинів мережі працюють цілодобово, тож знижки почали діяти одразу з настанням нової доби — в ніч із суботи на неділю. До слова, подібні акції проводили тут не вперше. І спрогнозувати ситуацію було не дуже складно. 

Коли на один із чернігівських фестивалів не приїхала делегація з не дуже далекого закордоння, стало зрозуміло, що люди просто вирішили не ризикувати. Все-таки прикордонна область, а в країні — хай офіційно і не оголошена, але війна. І хоч географічно де та зона АТО, а де місто над Десною, але у наш час перестрахуватися незайве.

Тож зовсім не здивувалася, коли довідалася, що співачка, одна з претенденток на перемогу у Всеукраїнському фестивалі сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», дуже сумнівається, їхати по заслужену славу чи ні. Річ у тому, що, як відомо, організатори фестивалю вирішили провести  фінальний конкурс у прифронтовому Маріуполі. Там іноді чути віддалені постріли, але це український форпост, через який пролягає дорога до окупованого Криму. 

Наприкінці літа, за три дні до кривавого понеділка під Верховною Радою, скликаю сільських сусідів на обід — річні поминки по батькові. Хвіртки залишаю відчиненими, якщо доведеться тікати від злих псів. Але на відвідинах третього чи четвертого подвір’я розумію, що даремно так переймаюся — ці люди собак не тримають.