Нещодавно мій товариш, ветеран військової служби, чи  не вперше мав неприємну можливість дізнатися, що таке цивільна медицина. Сталося це за таких обставин. Його дружина зламала ногу. Перед проведенням операції лікар-травматолог  однієї з лікарень запропонував  придбати імплантат за 12 тисяч. Потім написав перелік потрібних медикаментів і матеріалів на  суму понад чотири тисячі. Багато запитань у пацієнтки виникло вже під час ознайомлення з переліком усього того, що потрібно для операції. Приміром, навіщо купувати два медичні халати, 30 метрів марлі, 300 грамів спирту. Здивувало також і те, що годували після операції лише раз гороховим супом та ще  й  без хліба. І це ще не все.   

Я теж добре обізнаний із багатьма проблемами. На моє переконання, стан медицини викликає стурбованість не лише у пересічних громадян, а й керівництва держави. Її очільники за роки незалежності намагалися провести реформування цієї галузі. Так, у 2011 році було ухвалено закон щодо проведення медичного експерименту в Києві й ще у трьох областях. Анонсували цей захід як законодавчий старт медичної реформи. А що отримали на її фініші, показує приклад, який я навів. Він красномовно свідчить, що навіть у столиці ця реформа провалилась. У результаті відбулося скорочення мережі лікувальних закладів. Ціни на ліки та медичні послуги у кілька разів зросли. Вакцинацію дітей майже не проводять. Окрім того, механічне втручання у структуру та мережу лікувальних закладів ще більше загострило питання доступності до якісних медичних послуг та рівності людей під час їх отримання. Медична галузь за всіма соціологічними опитуваннями стала ще більш корумпованою. Особливо потерпають від сучасного стану охорони здоров’я найбільш незахищені верстви населення: пенсіонери, інваліди, переселенці з району проведення антитерористичної операції.

Чому так сталося? Ще раз  наголошу, що я не фахівець у галузі медицини. Тому кажу про те, що лежить на поверхні. Тож бачимо головну причину занепаду охорони здоров’я: недостатнє її фінансування. Не врахувавши цього чинника, ініціатори проведення експерименту вже на початковому етапі завели його у глухий кут. Щоб якось залишитися на плаву, медичні заклади змушені  були заробляти шляхом запровадження так званих благодійних фондів, завищення цін на послуги, зменшення витрат на придбання ліків, харчування хворих. Поширення набули  відверто корупційні схеми. Усі ці та багато інших «революційних» заходів завдали нищівних ударів по старій, тобто безплатній медицині, А нової досі так і не побудовано. Не врятувало ситуацію запрошення до керівництва галуззю «варягів».

Отже, сучасний стан медицини нагадує літак, який прямує невизначеним курсом. Аеродром злету (безплатна медицина) вже майже зруйновано, місце посадки (страхова медицина) ще не визначено. Адже у чинній Конституції України про останню не йдеться.

Що робити в такій ситуації? Повертаючись до порівняння  сучасної медицини з польотом  некерованого літака, висловлю таку думку: нам потрібен запасний аеродром. Маю на увазі невідкладні заходи для виведення медичної галузі із крутого піке. Вважаю, що на державному рівні терміново потрібно  провести ∂рунтовний всебічний економічно-соціальний аналіз стану системи охорони здоров’я, її  інфраструктури і на основі цього розробити програму реформування галузі. А щоб цей процес був успішним — започаткувати нові моделі фінансування на відповідній  сучасній законодавчо-нормативній базі. Крім того, важливо передбачити все, щоб черговий етап реформування медицини  не закінчився косметичним ремонтом. Для цього потрібно підвищити ефективність управління такими заходами, залучити до цього незалежних експертів, громадськість, пацієнтів. Наповнення реформи абсолютно новим змістом створить належні умови не лише для забезпечення якісної медичної допомоги нашим громадянам, а й достойні умови роботи та гідну оплату праці медиків. На моє переконання, підвищенню рівня керівництва проведенням реформ  сприятиме покладання цієї справи на віце-прем’єр-міністра України з наданням йому необхідних  повноважень. І це цілком зрозуміло. Адже охорона здоров’я громадян України — це питання державної безпеки. 

Володимир ТКАЧЕНКО,
ветеран військової служби, член Національної спілки журналістів