Підступна гібридна війна, що вже майже три роки триває на Донбасі, багато чого навчила тутешніх людей. За той час, поки «рускій мір» свідомо й послідовно перетворює окрему частину донедавна потужного промислового і густозаселеного краю на пустелю, його жителі пройшли найсуворішу в житті науку — навчилися виживати. Люди на слух безпомилково визначають розриви 120-міліметрових та 152-міліметрових боєприпасів. І навіть дошкільня автоматично сполохано вбирає голову плечі, почувши на перший погляд симпатичні назви «васильок», «гвоздика», «тюльпан» чи «акація». Бо йдеться не про барвисту клумбу, а про грізні мінометні чи артилерійські системи, снаряди й міни яких дуже часто вибухають поблизу домівок чи влучають у них. 

Маленька статистика великого міста. Торік на виїзному засіданні постійної комісії Київради з питань торгівлі, підприємництва та регуляторної політики, що відбулося в Київському національному університеті технологій та дизайну, констатували кричущі факти. Зокрема, з 4,5 мільярда гривень, які витрачає столична влада на закупівлю промислової продукції, у Києві її виробляють лише на один мільярд. Отже, столиця втрачає робочі місця, податки, зрештою перспективу інноваційного розвитку. Чи не найбільше в легкій промисловості. Адже частка її виробництва зменшилася за останні роки в десять разів, а кількість працюючих — у п’ять. 

Як відомо, найбільш наочна в суспільстві боротьба думок у парламенті. Одначе думки мають право жити й властивість творити або ж руйнувати й серед пересічних українців. Міські жителі, скажімо, дискутують про війну, що відбувається на сході. Усі дуже добре розуміють, що це війна не між Збройними силами України й оскаженілими російськими найманцями і явними місцевими бандитами на нашій території. Оцих різношерстих терористів-сепаратистів, посіпак і прислужників агресора за доброї волі державного керівництва самі добровольці не за півтора місяця, як висловлювався Президент України, а за одну добу знищили б. 

…А місто все годується з села. Ці поетичні рядки згадалися днями, коли обідньої пори повертався додому через двір одного із сусідніх будинків. Прошкуючи повз замерзлий каштан і кущ розлогої калини, який, здавалося, аж дзвенів на пронизливому вітрі, почув напрочуд галасливе і розмаїте пташине цвірінькання. Роззирнувшись, побачив на одній з гілок чималу годівничку з різними пташиними наїдками, поряд — кілька підвішених пластмасових пляшок із чималенькими отворами, на денці яких було насипано хлібні крихти. А біля них — не менше сотні горобців і синичок, які зійшлися в несамовитому харчовому двобої. Здавалося, птаство настільки голодне, що ладне годинами крильцями відштовхувати одне одного, щоб лишень доступитися до заповідного корму. 

Люди старшого віку пам’ятають, як селами їздили з концертами агітаційні бригади. До їх складу зазвичай входили лектори товариства «Знання». Вони розігрівали публіку перед виступом артистів, читаючи різноманітні лекції. Запам’ятав анекдот про одного з таких лекторів, який зібрав якось у місцевому клубі люд і почав його вантажити лекцією про планети Сонячної системи. По закінченні виступу доповідач звернувся до зали, чи є в когось якісь запитання до нього. Звісно ж, знайшовся допитливий їздовий дід Петро, який запитав у лектора, що таке фаргелет. Районний астроном не розгубився і відповів, що Фаргелет — це нова зірка, яку нещодавно відкрили радянські вчені. 

Інакше як ганьбою депутатського корпусу Черкас, чиновників і навіть контролюючих органів та правоохоронців не можна назвати все те, що відбувається з проектом забудови черкаської Соснівки. Унікальний куточок обласного центру, що хоч якось компенсує тотальне забруднення міста викидами підприємств й автотранспорту, мають намір забудувати. Парк «Соснівка» засновано на початку минулого століття на базі соснового масиву. Цю територію місцева поміщиця свого часу відвела під будівництво літніх дач. Деякі з них побудували, парк облаштували. З’явились алеї, паркові споруди. У 1960-х роках парк реконструювали. До середини 1980-х він існував як парк культури та відпочинку, працювала естрада, літній кінотеатр, атракціони. Згодом цю зону занехаяли. Друга частина парку, пейзажна, з величними краєвидами та мальовничими узвозами лежить на високому березі Дніпра. Поєднуються ці дві частини широкою дорогою-алеєю — головною композиційною віссю всієї забудови цього району. 

Пам’ятаєте, як у кіноповісті «Зачарована Десна» прабабуся Олександра Довженка сварила його за вирвану і повтикану в грядки моркву? Що сказала б на адресу виробників ламп розжарювання з одного українського міста-мільйонника та баба, якби жила в наші дні і з нею трапилася така сама оказія, що й зі мною? 

Хоч і кажуть, що проти рожна не попреш, але якщо добре пошукати, то виявиться, що немає такого рожна. Особливо у критичній ситуації. Як-от нині, коли до високих цін на комунальні послуги, постійного подорожчання харчів тощо додалося недавнє підвищення цін на проїзд у київському міському й приміському громадському транспорті. Найкритичнішим воно виявилося для жителів передмість, які щодня їздять у столицю на роботу. І здебільшого не на високооплачувану, інакше у тих розхлябаних маршрутках не їздили б. А вартість проїзду зазвичай вища, ніж у міському транспорті. Виходить, що й раніше доїзд до роботи був недешевим, а тепер і справді постала дилема: або працювати і велику частину заробітку віддавати за проїзд, або не працювати — і… тоді зовсім без грошей залишитися. 

Є досвід, впровадження якого не потребує матеріальних затрат. В Японії він дає величезний ефект. Попри всі наші негаразди, хочеться бути оптимістом, вірити, що закордонна традиція прислужиться і в Україні. Адже без надії життя втрачає смак.

Звичайно, мудра і відповідальна людина, перш ніж зважити незалежні від неї фактори, оцінить не лише свої амбіції, а й власний внесок у створення комфортних умов для забезпечення кращого майбутнього. Тож перше звернення має бути не до влади чи погодних умов. Аби щось мати, треба працювати. І не повторювати недоліків, які стають майже національною традицією. 

Перші святкові дні нового року для сумчан видалися не вельми приємними, а для багатьох мешканців двох будинків на вулиці Металургів та проспекту Михайла Лушпи стали взагалі жахливими. Саме в цих багатоповерхівках з інтервалом у кілька днів пролунали вибухи: двоє, м’яко кажучи, неадекватних господарів навмисно від’єднали газові трубки від плиток, напустили в кухню блакитного палива і… запалили сірники.