Є досвід, впровадження якого не потребує матеріальних затрат. В Японії він дає величезний ефект. Попри всі наші негаразди, хочеться бути оптимістом, вірити, що закордонна традиція прислужиться і в Україні. Адже без надії життя втрачає смак.

Звичайно, мудра і відповідальна людина, перш ніж зважити незалежні від неї фактори, оцінить не лише свої амбіції, а й власний внесок у створення комфортних умов для забезпечення кращого майбутнього. Тож перше звернення має бути не до влади чи погодних умов. Аби щось мати, треба працювати. І не повторювати недоліків, які стають майже національною традицією.

Приміром, у будинку, де живу, напередодні 2017 року з’явилося рукописне прохання-звернення: «Свині-курці, станьте людьми!» (погодьтесь, що таке звернення треба адресувати не лише тим, хто забруднює довкілля). Так, крик душі був не дипломатичним. Але ж на ввічливі прохання порушники не реагували. Сусідам набридло дихати тютюновим димом (тим більше, що пасивне куріння шкідливіше активного), який курці випускають у вікна, на східцях, в ліфті, переступати через недопалки і попіл.

Те звернення курці швидко зірвали. Проте поганої звички так і не полишили. Порядку не стало більше. Навпаки, бо до батьків-курців долучилися підрослі діти. Аби допомогти їм перевиховатися, на найвищому рівні виношують плани посилення боротьби з курцями у громадських місцях. Правильно! Але чому ніхто не прозвітував про виконання уже діючих законів? Якби ж за куріння на зупинках, у під’їздах штрафували, оголошення «Свині-курці, станьте людьми!» не з’явилася б. А так закони пишуть, а суспільство постійно наступає на одні й ті самі граблі.

Або ще. Біля будинку впорядкували територію. Посадили дерево, посіяли траву. Наступного дня всю ту красу зіпсували водії, які вважають, що закони і громадська думка — не для них (і це ті люди, що обурюються діями високопосадовців-порушників та кажуть, що дуже хочуть жити, як в Європі). Подібних прикладів кожен з нас може наводити чимало. Повторюються із року в рік. Стали майже способом життя. І… сприймаються як закономірність поведінки частини членів суспільства. Схоже, на тих порушників уже махнули рукою. Мовляв, що з них візьмеш!

От і виходить, що не вихована й чемна частина суспільства диктує правила гри, а нахаби, які ні з ким і ні з чим не рахуються. Вони не лише завдають матеріальних і моральних збитків, а й негативно впливають на виховання дітей. Приклад зневажливого ставлення до суспільства подають не лише власним, а й всім іншим дітям. Як бур’ян розкидають насіння цинізму по всіх усюдах.

Не протидіючи таким, ми дивуємося, звідки беруться у владі люди, які йдуть туди, аби за рахунок суспільства облаштувати особистий рай. Аморальність і безкарність у малому переростає в злочинну поведінку у великому. Адже давним-давно підмічено, що злочинець творить стільки зла, скільки йому дозволяють. Тож хочеться, щоб не сила й цинізм, а повага й увага до ближніх стали нормою життя. Це й лягає в основу оптимізму.

Звичайно, щоб він не зникав, має працювати закон. Але з цим у нас проблеми. Тож як тут не звернутися до порівняння. Згадаймо Австралію: як державу її починали творити заслані туди злочинці. Борючись за виживання, люди, які раніше зневажали і порушували закон, дійшли висновку, що їхній порятунок — дотримання закону. Завдяки цьому побудували державу, що посідає третє місце в світі за рівнем достатку населення.

Незалежну Україну починали будувати люди, які називали себе патріотами. І що ж? Особисто збагатились. На відміну від Австралії, де злочинці стали законослухняними громадянами, в Україні ж представників попередньої влади називають злочинцями. Виходить, що останні 25 років Україна постійно наступає на одні й ті самі граблі, набиваючи гулі. На шляху поступу граблі постійно кладуть ті, що мають ними вигрібати всі негаразди з нашого життя. Значить, інвентар використовується неправильно.

Чи зуміємо підняти граблі для роботи в новому році? Хочеться більше оптимізму. А щоб посилити його, варто звернутися до досвіду поводження з граблями в Японії. Там на них не нарікають. Навпаки — дуже поважають. І саме граблі прийнято дарувати напередодні Нового року, щоб загрібати ними щастя. Правда, мудро?!

Чому ж ми нарікаємо на граблі, набиваючи ними гулі, а японці загрібають цим інструментом щастя? Відмінність у тому, що наші лежать, а японські використовують для роботи. Тож маємо навчитися користуватись ними за прямим призначенням. Звичайно, досвід японців слід адаптувати до умов, що склалися. Перш ніж загрібати щастя, граблі слід використати для вигрібання сміття з усіх сфер життя. Тож не наступаймо на граблі — гуль уже набили доволі — візьмімо їх для роботи. 

Микола ПЕТРУШЕНКО
 для «Урядового кур’єра»