Учора дорогою на роботу почув по радіо несподіване привітання: «Є люди, які сьогодні вранці вже напідпитку і посміхаються частіше звичайного, — це журналісти. У них завтра свято». Я здивувався і мимоволі усміхнувся. У нас,  журналістів, із почуттям гумору все гаразд, і гарний жарт спозаранку додає особливого імпульсу нашій роботі на весь день.

А ще час нині невеселий, і тому зі святковим настроєм — проблеми. У колишні, мирні часи все було по-іншому. Були й піднесений настрій, і святкові усмішки із самого ранку, але за останній рік багато змінилося — і в країні, і в професії. Змінилося і наше професійне співтовариство.

Торік улітку дружина знайшла у поштовій скриньці повістку зі Святошинського РВК м. Києва. Як законослухняний громадянин я пішов до військкомату, де уточнили мої дані й видали мобілізаційне розпорядження. Згідно з Конституцією та ЗУ «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», з оголошенням мобілізації я, не чекаючи повістки, зобов’язаний був з’явитися до РВК протягом шести годин. На звороті вказано документи і речі, які слід мати із собою. Усно ж пояснили, що знадоблюсь я хіба що для захисту рідного міста. 

Філателія і нумізматика — фактично два найвідоміші види колекціонування із кількох сотень. Якщо поштові марки — захоплення здебільшого ентузіастів-безсрібників, то серед нумізматів переважає солідніший контингент, здатний викласти до півмільйона гривень навіть за сучасну золоту монету, не кажу вже про раритети. 

«Антикорупційні» альтфатери (сміттєві баки) не раз ставали у Чернівцях улюбленою зброєю боротьби громадських організацій із чиновниками і посадовцями. Збурені активісти виставляли їх перед облдержадміністрацією й обласним управлінням МВС. Щоправда, лише для антуражу. Але якось натовп таки кинув у контейнер і прокотив центральною вулицею одіозного керівника одного з лікувальних закладів міста. Опинився він там не випадково. Трудовий колектив і пацієнти неодноразово звинувачували його у хабарництві й розпалюванні конфліктів. 

Пригадую, коли вчився у третьому класі, одного дня до нашого сільського клубу приїхали якісь люди з району. Сусідка тоді сказала моїй матері, що вони набирають учнів до музичної школи. Я мріяв навчитися грати на піаніно ще змалечку, але, зваживши на фінансові можливості матері (окрім мене, вона сама виховувала ще моїх брата і сестру), вирішив проситися до класу баяна — інструмент дешевший. Але то було лише моє рішення. Не сказавши нічого матері, я побіг до сільського клубу. Знайомство із районними гостями закінчилося для мене прийняттям до музичної школи. 

Коли читаєш про можновладців у інших містах і країнах, які поміняли службові автівки на велосипеди, починаєш вірити в чудеса. Адже досі на вулицях Чернігова, приміром, розсікали лише обвішані торбами з городиною дачники. І ще екстремали бавилися на високих східцях місцевого драматичного театру. Тепер як одна з прикмет важливих перемін подекуди в обласному центрі з’явились місця для паркування велосипедів. Та не скажеш, що вони користуються величезною популярністю. Напевне, жителі міста ще не звикли до таких зручностей. 

Індекс споживчих настроїв в Україні у квітні залишився майже незмінним порівняно з березнем, впавши на 0,4 пункта – до 41,4. Такі дані містяться у свіжому дослідженні GfK Ukraine. Там нас попереджають, наче ми самі про це не знаємо, що українці значно гірше стали оцінювати своє матеріальне становище, проте індекс очікувань розвитку економіки зріс. Та невже? Не віриться, що у квітні, хвала Богу, ще не злиденні співвітчизники стали оптимістичнішими, оцінюючи динаміку безробіття й інфляції. 

«Це ви, чоловіки, у всьому винні, ви заварили усю цю кашу з «ДНР» та «ЛНР», бо захотіли погратись у війнушку, а нам, жінкам і дітям, тепер усе розсьорбувати!» — так тепер починаються скандали у більшості сімей, які живуть на окупованій території Луганської області. Про такі зміни у сімейній риториці розповіла знайома, яка мешкає в тих місцях, і сама «шикує» так свого чоловіка. Як каже жінка, останнім часом дружини бойовиків «ЛНР» чи їхніх поплічників уже не стримуються у висловах та емоціях і розповідають своїм войовничим половинкам усе, що думають щодо так званої незалежності регіону. А ще недавно більшість мовчала або ж підтримувала їх. 

Днями в курському мікрорайоні Сум мені зустрілася яскрава вервечка дошкільнят, які разом із виховательками прошкували вздовж гомінкого проспекту. В руках вони тримали маленькі папірці, час від часу вручаючи їх зустрічним сумчанам.

Напередодні 74-ї річниці початку німецько-радянської війни очікується чергова хвиля дискусій про минуле лихоліття. Відкриття доступу до архівів радянських спецслужб має посприяти тим, хто прагне повніше і правдивіше відтворити давні події. Утім, ентузіасти вже давно повертають чесні імена невинно постраждалих.