Дуже добре пам’ятаю цих та подібних жінок іншими. Витріщені й налиті люттю очі, охриплі від тривалого скандування «Ра-а-сія!» і звинувачень у бік України голоси, тремтячі пальці, схожі на щупальця, які тягнуться до розгублених правоохоронців чи опонентів, ноги, якими топчуть зірвані із приміщень влади державні стяги. Негативних вражень від цих зібрань було багато, але особливо вражали спотворені ненавистю обличчя, які запам’яталися, мабуть, на все життя. Тоді це були не просто злі лиця, а швидше фізіономії, даруйте, пики, будки, мармизи чи взагалі морди. Бо їх власники втрачали людську подобу, присікуючись до тих, хто ризикнув висловити інші погляди. 

Забруднюють довкілля найчастіше люди із затуманеною совістю. Саме вони ставлять власне «я» понад усе в житті, ігнорують норми моралі й поведінки. А тому маємо купи сміття в лісах, на узбіччях доріг, під міськими багатоповерхівками і на берегах сільських ставків. 

У моєму рідному селі на Кіровоградщині відкрили нову церкву. Велику і пишну, з білосніжними стінами, золотими банями і блакитними піддашшями. Такої гарної не побачиш, напевне, за десятки кілометрів навкруги. Люди, які вклали у зведення Свято-Покровського храму не тільки великі кошти, багато сил і часу, а й душу і серце, постаралися на славу. Освячення в погожий день було велелюдним: крім народу з навколишніх областей, завітало чимало священиків, навіть сановитих, зі столиці. Судячи з розповідей і фотографій, усе було гарно й урочисто. Дорослі і діти, вишиванки і віночки, синьо-жовті барви і церковна позолота, пишна літургія…

Я мала від’їжджати зі Страсбурга рівно через один день. У моїй квартирі, з якої було вивезено майже всі меблі, гуляла луна, у коробки було спаковано чотири роки життя, у них серед інших речей — акредитаційні картки, перепустки, сотня візитівок, диктофон. Подумки я була вже в Україні. Але ось — дзвінок від азербайджанського колеги Фуада: «Слухай, сьогодні о другій дня з нами погодився зустрітися посол Алєксєєв, прийдеш?» 

Мені наснився отой тбіліський ведмідь, що вчепився за кондиціонер і з останніх сил тримається над водою. Спершу його маленьким ведмедиком посадили в клітку, можливо, відірвавши від мами, а потім у тій клятій тюремній камері тримали все недовге життя. А ще якісь двоногі особи протягом усього дня роздивлялися, що він їсть, як спить, купається. Це жах для будь-якої істоти!

А бегемотик, якого ледве витягли з потоку, так мріяв покупатися в багнюці. У зоопарку то найбільша розкіш, якої не дозволяли, бо перед людьми він мав бути чистим і доглянутим. Та раптом багнюки стало багато. Бегемотик тільки-но хотів порадіти своєму щастю, але той клятий потік підхопив його міцне тіло і поніс. Протистояти йому не було ані сили, ані волі… І радості вже ніякої, суцільний переляк. 

Харків уже «звик» до псевдо- і справжніх замінувань будинків та людних місць, до нічної стрілянини й вибухів, зі щемом у душі пережив навіть людські жертви під час терактів. Проте нічна різанина у студмістечку сколихнула навіть ту частину містян, хата котрих завжди скраю і які в жодних акціях ніколи не брали участі: тепер же страшно на вулицю вийти, понівечили зовсім випадкових перехожих. 

«Якось їду в маршрутці, пасажирів не так багато, а водій проїжджає повз зупинку. Тут пасажирка, яка сиділа поруч зі мною, вигукує: «Навіщо ж ви пропустили зупинку? Там же стоять люди, і мій батько теж, ми до лікаря маємо йти! Він стара людина!» І знаєте, пасажири накинулись на ту жінку, мовляв, ви чому нервуєте водія, він має спокійно їхати, щоб нас живими довезти, а то он скільки машин у кюветах опиняється.

Жінка ще намагалася щось сказати, однак кілька пасажирів на неї визвірились так, що вона замовкла. Тільки сльози потекли, каже: «І так завжди. Водії роблять, що хочуть. Бачила раз, водій зайняв місця для якихось своїх знайомих і гроші з них не взяв, а бабцю стареньку з машини просто висадив, мовляв, чекай пільгового автобуса. А коли щось скажеш, то інші пасажири починають захищати водія, мовляв, не чіпайте його, хай їде спокійно, і скажіть «спасибі», що взагалі нас везе».

От дивні якісь ці росіяни! Ну хочете ви увічнити свого імператора на честь 15-річчя славного правління, то й вилийте його із золота! Ні, це не комільфо — так відверто виявити власні азійські риси. А тут якийсь витончений розум народив просто фантастичну і багатозмістовну ідею — встановити на честь 1000-річчя преставлення(!) київського князя Володимира (15 липня 1015 року), який хрестив Київську Русь, пам’ятник у Москві! Щоправда, його відкриття заплановано чомусь на 4 листопада цього року 

Такої пожежі, як спалахнула ще у понеділок на базі «БРСМ-Нафти» у селі Крячки неподалік Василькова, кажуть люди, навіть пожежні не пам’ятають з 60-х років минулого століття. Хто міг, той кинувся на боротьбу з вогнем. А решта киян і жителів області, без перебільшення, із завмираючим серцем відслідковує події в Інтернеті. Не можу відірватися від відео з величезним стовпом вогню, оповитим чорним димом, і я – цієї ночі сиділа до другої години, переглядаючи найсвіжішу інформацію, що оперативно з’являється у мережі. Не спалося ще й тому, що почало дерти у горлі, яке розболілося, як мовиться, на рівному місці. 

Битва за межу — тема хрестоматійна. Така собі стародавня забавка українців. Ідеться про власну межу, про город чи присадибну ділянку. Адже саме вони є причиною суперечок. Пам’ятаю, моя покійна бабуся Параска з Хмельниччини завжди воювала із сусідкою бабою Настею за шматок городу. «Ось бачиш, — казала Параска Іванівна, — залізла вона своїми бараболями прямісінько на мій город. Це ж моя земля. Чому ця земля має працювати на когось?» Я бабусю заспокоювала, мовляв, не слід сусідські добрі стосунки псувати такими дрібницями.