Я мала від’їжджати зі Страсбурга рівно через один день. У моїй квартирі, з якої було вивезено майже всі меблі, гуляла луна, у коробки було спаковано чотири роки життя, у них серед інших речей — акредитаційні картки, перепустки, сотня візитівок, диктофон. Подумки я була вже в Україні. Але ось — дзвінок від азербайджанського колеги Фуада: «Слухай, сьогодні о другій дня з нами погодився зустрітися посол Алєксєєв, прийдеш?»

Олександр Алєксєєв — посол Росії при Раді Європи. І наша журналістська асоціація «Авеню Європа», яка об’єднує акредитованих при РЄ та Європарламенті журналістів, уже тривалий час намагалася зустрітися з ним у рамках ініційованого асоціацією формату «Чай з послом» (ми мали змогу дуже відверто поспілкуватися з послами Франції, Туреччини, Німеччини, Бельгії, України). Російське представництво довго відмовчувалося, і раптом — посол дав згоду. Я ствердно відповідаю на запитання. Бо не можу втратити такої нагоди, тим більше, вона видалася мені доволі символічною.

Біля воріт посольського особняка на алеї Робертсо нас зустріли радник посольства і молода дівчина-дипломат, яка відповідає за питання протоколу. Я запам’ятала її обличчя ще від урочистого зібрання 9 травня біля входу до будівлі Ради Європи, коли посли покладали до прапорів своїх країн квіти на знак пам’яті про Другу світову. Ця дівчина привернула до себе мою увагу тим, що бант з георгіївської стрічки у неї на жакеті був майже завбільшки з її голову.

Я старанно уникаю процедури потискання рук і спілкуюся англійською. На столі в залі, де проходить зустріч, — вазочки із цукерками фабрики «Красний октябрь», журналістам пропонують чай і каву. 68-річний посол Алєксєєв — класичний типаж радянського дипломата часів холодної війни. Він тримається насторожено, говорить різко, а його нечисленні жарти більше скидаються на цинічний чорний гумор. Загалом його манера спілкування з журналістами позбавлена навіть натяку на невимушеність чи щирість, що особливо помітно на контрасті зі спілкуванням з тутешніми західними дипломатами.

Посол відразу розставляє всі крапки над «і», запропонувавши присутнім недвозначну альтернативу. Якщо ми хочемо у своїх матеріалах використовувати цитати, безпосередньо посилаючись на нього, то зустріч наша буде суто формальною, а перед публікацією всі цитати має бути ним завірено. Якщо ж ми хочемо діалогу неформального, тоді ми не повинні згадувати його імені. «Ви можете написати: як стало відомо з дипломатичних джерел у радянській… ой, вибачте, це моя звична обмовка... у російській місії при Раді Європи», — сказав Алєксєєв. Ми, звичайно, погодилися на другий варіант.

Я не буду зраджувати даному послу Алєксєєву слову, бо твердо переконана, що домовленості міжлюдські й міждержавні повинні виконуватися, і не цитуватиму його відповідей. Нічого нового у його сентенціях я не почула, тому не тиражуватиму російську державну пропаганду. Можу запевнити читачів, що й інші журналісти, які прийшли на зустріч з послом Росії при РЄ, також мали проти неї імунітет.

Хочу подякувати французькому колезі Крістофу, який уперто нагадував послу, що Україна — незалежна держава, і Росія не має права втручатися у її внутрішню й зовнішню політику, і німецькому журналісту Удо, який ще раз пояснив послу різницю між референдумом у Шотландії і фарсом під виглядом референдуму у Криму, італійці Саманті за запитання про те, чи виконуватиме Росія рішення Європейського суду з прав людини щодо Криму, і усім своїм колегам загалом за те, що дали мені змогу поставити послові усі мої риторичні запитання.

Після зустрічі я останньою виходила з будівлі місії. На ∂анку на мене чекали кілька колег, і ми разом вийшли за ворота. «Вікторіє, ми вирішили на тебе зачекати про всяк випадок, щоб тебе раптом не викрав агент ФСБ», — жартує Саманта. Ці слова, як і лицемірне словоблуддя пана Алєксєєва, і справді видаються дуже смішними на залитому сонцем перехресті Страсбурга біля Палацу Європи. Проте  наступного дня, коли мій літак приземлився в Борисполі, жарт про агентів ФСБ вже був зовсім не смішним.