Пригадую, коли вчився у третьому класі, одного дня до нашого сільського клубу приїхали якісь люди з району. Сусідка тоді сказала моїй матері, що вони набирають учнів до музичної школи. Я мріяв навчитися грати на піаніно ще змалечку, але, зваживши на фінансові можливості матері (окрім мене, вона сама виховувала ще моїх брата і сестру), вирішив проситися до класу баяна — інструмент дешевший. Але то було лише моє рішення. Не сказавши нічого матері, я побіг до сільського клубу. Знайомство із районними гостями закінчилося для мене прийняттям до музичної школи.

Мені пощастило із вчителем, який, дізнавшись про скрутне фінансове становище нашої сім’ї, а також про те, що гами й акорди майже два місяці я вчив на клавіатурі, намальованій на папірці, подарував мені не новенький, але досить пристойний тульський баян. З цим дорогим для мене інструментом я пройшов не лише п’ять років музичної школи, а й армію. Вечорами мій «тулячок» збирав у казармі рядових, сержантів строкової служби, офіцерів, які чергували по військовій частині. І тоді всі разом (навіть ті, хто не мав музичного слуху) співали «Не плачь, девчонка» та «И для тебя, родная, есть почта полевая».

Музика сприяла й навчанню в університеті, роботі в редакціях газет та на телебаченні. Тож коли мій єдиний (поки що) онучок вирішив теж навчитися грати на баяні, я зрадів цьому страшенно. Разом з дитиною згодом пішли в магазин, щоб визначитися із покупкою музичного інструмента (мій баян уже через старість не міг витримати навантажень шкільних занять). І яким же було моє здивування, коли продавець сказав, що звичайнісінький одноголосний трирядний баян «Етюд» (до речі, теж тульського виробництва) коштує понад 20 тисяч гривень. «Це, — додав працівник магазину, — найдешевший інструмент. Інші — теж російські — коштують понад сто тисяч гривень».

Онук тоді потягнув мене за руку з магазину, ніби за щось вибачаючись. А мені стало так соромно перед дитиною і сумно за наше якесь сіроманське життя. Я розумію, що в Україні нині війна і багатьом громадянам — простим, а не олігархам — щодня доводиться більше про хліб насущний думати, а не про музику. Тож для багатьох музично обдарованих дітей двері спеціальних закладів залишаються зачиненими. Бо віддати за той самий «Етюд» майже шість місячних зарплат не кожен собі дозволить. Окрім того, при всій повазі до виробників баянів з міста Тули, вони нині представляють країну агресора, який вбиває українців на Донбасі. Відтак чимало наших співвітчизників купувати тульську продукцію вважають ганьбою. Але подібної української, на жаль, у наших музичних магазинах немає. Бо Житомирська музична фабрика, яка свого часу випускала 300 баянів та 1000 гармоней на місяць, зараз фактично не працює. Торік вона виготовила лише... п’ять баянів. Нинішнього — на замовлення — два: «Мечта» (до речі, вартістю 10 120 гривень) та «Ера» (8250 гривень). На фабриці залишилось два робітники. Решту керівництво підприємства розпустило по домівках, але про всяк випадок тримає, як кажуть, на замітці.

«Якщо надходить замовлення на виготовлення музичного інструменту, — говорить директор фабрики Любов Зубченко, — ми телефонуємо нашим настроювачам баянів, складальникам язичкових інструментів. Цих фахівців в Україні можна на пальцях однієї руки полічити. Їм, щоб утримувати на постійній основі, потрібно платити щомісяця не менш ніж 5000 гривень зарплати. Фабрика, звісно ж, таких грошей не має. Як і замовлень. Якщо раніше держава закуповувала інструменти для музичних шкіл, нині баяни для них можуть придбати хіба що меценати, які тут колись вчилися. І то на якісь ювілейні дати. Наприклад, серед останніх «великих» замовлень у нас було два баяни до 70-річчя Бердичівської музичної школи Житомирської області й один інструмент купив якийсь приватний підприємець із Закарпаття. Тому не дивно, що в українських магазинах житомирських баянів немає. Тула може собі дозволити їх випускати для торгівлі, бо вона звільнена від податків і бере пільгові кредити. Нам же останні дають під 50% річних».

До речі, навіть рідна Житомирська область нічим не може допомогти власному музичному підприємству. За словами Любові Олександрівни, обласне управління культури позаторік оплатило ремонт двох баянів (фабрика й за таку роботу нині береться, щоб отримувати хоч якісь гроші). Між іншим, раніше інструмент можна було взяти на прокат. І не лише баян, а навіть піаніно. Але нині таких прокатних пунктів навіть у Києві немає. Принаймні я не знайшов їх, пройшовши по Інтернету уздовж, як кажуть, і поперек. Та що там пункти прокату! Не всі навіть столичні музшколи мають власні інструменти. В одній з печерських (як зазначив директор школи) учні приносять на уроки власні баяни! Терпіння для такого навчання, звісно ж, вистачає лише в особливо закоханих у музику дітей. Решта ж подається не в музичний клас, а на вулицю з її не завжди корисними заняттями. І це — найстрашніше.

І наостанок: головний герой кінофільму «У бій ідуть лише «старики» говорив, що війна приходить і проходить, а от музика — вічна. Звісно ж, цю вічну музику творять і відтворюють таланти, яких одиниці. Але долучитися до прекрасного можуть сотні, тисячі українців. Чи розумно вчиняє держава, позбавляючи їх можливості духовно розвиватися?