До недавнього часу під час покупок у магазинах найменше уваги звертав на чеки, які на виході вибивала і віддавала касирка. Бо й справді: що там побачиш, коли всі назви товару і цінники перед очима… Звісно, за винятком покупок на чималі суми, приміром, побутової техніки, — коли чек є запорукою гарантії.

Але від усталеної звички недавно відійшов, надавши перевагу одному із супермаркетів, який торік відкрився в Сумах.

Якось випадково зазирнув до чека і… Після переліку купленого, ціни, прізвища касира та інших деталей унизу прочитав передбачення особисто для себе: «Сьогодні ваш день із позитивною енергетикою».

 Кілька днів тому в одній із бібліотек Сум випадково натрапив на книжку, яка відразу ж неабияк зацікавила. Адже під її обкладинкою зібрані новели про трагічні, але доленосні для України (і не тільки для неї, а й Європи та світу) події на Майдані.

Вже звичним явищем не лише для Житомирщини стало, що жодна прес-конференція у місцевих органах влади не обходиться без непроханих гостей, які гордо іменують себе представниками громадськості або, у кращому разі, уповноваженими особами тих чи тих громадських рухів, що нині клонуються і множаться з неймовірною швидкістю. Ці люди не лише перешкоджають журналістам працювати, що саме по собі є злочином, а й фактично третирують чиновників і управлінців, висуваючи на їхню адресу бездоказові звинувачення і претензії. 

Кілька днів тому, проходячи повз афішну тумбу на перехресті, що навпроти будівлі Ради Європи у Страсбурзі, я зупинилася, вражена сюрреалістичністю побаченого. У голові промайнули ще свіжі тривожні заголовки українських новин: «У Донецьку колони військової техніки без розпізнавальних знаків», «Росія стягує війська до кордону з Україною», «Росія готує черговий «гуманітарний конвой», тому мої очі відмовлялися вірити у те, про що сповіщала яскрава афіша у червоно-золотавих тонах. На ній фото — шеренга бравих вояків із синхронно відкритими ротами, а під ним — закличний текст: «Хор російської армії «Красная звєзда» виконає різдвяні та народні російські пісні 28 листопада у Страсбурзі у соборі Святого Фоми».  

Гасла. Обіцянки. Істерика. Все це — політика. Її носії ось уже 23 роки запевняють, що все знають і уміють. Однак їхній бурхливий словесний потік, як бачимо, завершився трагедією для держави і казковим збагаченням тих, що клялися служити народу. Тож, як на мене, після наших позачергових виборів до парламенту нашим черговим народним обранцям є над чим замислитися, щоб не отримала країна усім нам відомі старі граблі.  

Не думал, что мне когда-либо придется прочитать в Фейсбуке этот крик души: «Меня, как и вас, сейчас мало волнуют российские покойники, в каком бы статусе они тут ни воевали. Но я таки понимаю, что российских матерей и жен, этих воспетых жертвенных русских женщин, не существует. Жены псковских десантников хоронят их, как бомжей, чтобы получить от Кремля квартиры. Русские матери — вместо того, чтобы примчаться и найти тут свого ребенка, — советуются с правозащитниками!.. Если их тут четыре тысячи полегло, то значит, четыре тысячи женщин не могут дозвониться на их мобильные телефоны. 

Знайома поскаржилася: вдома немає води. Історія не нова, нічого дивного. На жаль, не завжди комунальні служби повідомляють про аварійні та планові відключення. Втім, якщо і дають знати, то таким чином, що не кожному про це відомо. Тамара Іванівна зателефонувала в аварійну службу, де їй розказали, що воду перекрили через протікання на шостому поверсі.  

За спогадами фронтовиків, бойовий шлях яких розпочався ще з червня 1941 року, в перші дні війни бракувало не стільки досвіду й організованості, скільки усвідомлення того, що німці — вороги, які заслуговують тільки одного — смерті. Давався взнаки не лише вплив горезвісного пакту Молотова — Ріббентропа, після укладення якого вчорашні «фашисти» незбагненним чином перетворились на «доблесних союзників по зброї». Насамперед ішлося про втовкмачуване впродовж десятиріч гасло, що пролетарі всіх країн — браття. Отож, мовляв, щойно імперіалісти ризикнуть напасти на СРСР, «пригноблені» закордонні трударі відразу повернуть зброю проти власних буржуїв.

Сестра моєї мами, яка живе на Харківщині, захворіла. Тахікардія, високий тиск, задуха. Районний терапевт сказав, що в неї проблеми з серцем, і направив до кардіолога в Харківську обласну лікарню. Тітка насилу дісталася до лікарні, просиділа в черзі більше ніж дві години. Лікарка мигцем глянула на направлення від районного лікаря і виписала рецепт. Не оглянула пацієнтку, не розпитала її про стан здоров’я та супутні захворювання. Просто дала папірець із переліком ліків і наказала навідатися за місяць — «щоб подивитися динаміку». 

Подруга розійшлася з чоловіком. З неофіційним, але дев’ять років, як кажуть, душа в душу. Розставання було складним, драматичним, за всіма законами жанру. Оксана постійно вагалася, чи правильне рішення, хвилювалась, як «він там без мене». Остаточну крапку поставила сестра «винуватця». Сказала чітко: «допомагаю і підтримую тебе, а не свого бовдура братика. З тобою разом вижену, але якщо пустиш його знов, я тобі не порадниця». Виставили-таки його з речами. Подруги всі підтримали жінку.