Кілька днів тому в одній із бібліотек Сум випадково натрапив на книжку, яка відразу ж неабияк зацікавила. Адже під її обкладинкою зібрані новели про трагічні, але доленосні для України (і не тільки для неї, а й Європи та світу) події на Майдані.

І дарма, що збірник видрукувало одне з видавництв у віддаленому селі на Західній Україні (тобто видавнича цивілізація вже доходить до глибинки, що особливо тішить), і те, що більшість із 31 автора — поки що не відомі широкому читацькому загалові.

Цінність в іншому. У намаганні сучасників за допомогою художнього слова збагнути й осмислити недавню подію, оцінити її під кутом зору сучасників і навіть учасників. Адже це був не просто Майдан, а духовне очищення, перша новітня сторінка в нашій історії, яка допомагає всім нам змивати багатолітнє нашарування брехні, підлості та скверни.

Тож саме з такими думками ознайомився з анотацією, що посилила інтерес. Як зазначалося, до книжки ввійшли кращі тексти, «в яких згустки відчуттів, емоцій і сюжетів, які ми ще так добре пам’ятаємо і які варто ніколи не забувати».

Але на цій же сторінці темним шрифтом впали в око слова: «Рекомендовано читати особам віком від шістнадцяти років». Чого б це? Бо «в книзі присутні тривожні сцени та вульгарна лексика».

Отакої! Тривожні сцени ще можна розуміти, а з якого дива художні тексти приперчувати словечками, яким ну аж ніяк не місце в справжній високоталановитій українській літературі? І яка, до речі, за всі століття свого існування на жодному етапі не вирізнялася схильністю до ненормативної лексики.

Та все ж перегорнув одну сторінку, другу, третю… Вони, хоч і не густо засіяні «солонцем», однак і без нього не обійшлося. То тут, то там зринали делікатні крапки замість окремих літер, натяки на вульгарщину чи й вона сама.

І щоразу — різали не тільки око... Так і хотілося запитати авторів та всіх, хто готував до друку загалом потрібне видання: навіщо, хто чи що змушувало квацяти сторінки дьогтем несмаку, непристойності, ницості? Невже без отієї гидкої словесної приправи тексти втратили б свою привабливість і цінність? Подумки прибравши в окремих місцях нецензурний набір, побачив, що твори стали аж мов стрункішими, привабливішими, більш викінченими.

Утім, може, це тільки здалося.

Чого ж не вистачило авторам, упоряднику, редактору? Таланту, уваги, розважливості, смаку, такту, скромності? Перелік можна продовжувати, хоча все зводиться до елементарного браку елементарної культури письма і редагування. Як правило, він компенсується ось такою лексикою.

Не можу уявити подібного у творах Григора Тютюнника чи Василя Симоненка, Бориса Олійника чи Євгена Гуцала, Миколи Вінграновського або Віктора Близнеця та сотень і тисяч інших високоталановитих майстрів художнього слова, творчість яких стала золотим надбанням не тільки національної, а й світової літератури. Що вже казати про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Павла Грабовського… А в них життя теж було не з медом.

Коли своїми тривогами поділився з колегою, той розважливо переконав: ті, хто цінує справжню літературу, ніколи не поведуться на такі твори. А кому кортить управлятися в ненормативній еквілібристиці, хай беруть приклад з Еллочки Щукіної із «12 стільців».

Щоправда, навіть вона, знаючи лише 30 слів, зі сторінок роману так і не промовила бодай одного, від якого б зів’яли вуха. А в українській мові, між іншим, за різними джерелами, налічується від 70 до 250 тисяч слів. Бери і замість лайки використовуй будь-яке. То що — не вистачає снаги хоча б частково опанувати такий велетенський масив? 

Може, й погодився б із співрозмовником, якби йшлося про якусь другорядну, не дуже важливу тему. Але ж…

Хоч і з прикрістю, однак відклав книжчину і навряд чи колись до неї звернуся. Краще зачекати, коли про Майдан напишуть по-справжньому художньо, талановито, пронизливо і — без матюків.

Переконаний: такі рядки вже пишуться, — бо велике бачиться на відстані й насамперед часовій. Ті твори неодмінно оцінять читачі.

А згадана книжка вже одного з них недорахувалася.