За покаліченою осколками віконною рамою сплелися воєдино степовий туман та осіння сльота. У заповненому болотом окопі виговорюються один перед одним добровольці: «Хочу, щоб син казав, що його тато — герой-переможець, а не жертва кривавого миру». «Вони хочуть сховатися за високі паркани чи посади. Не вийде! Ми зустрінемо їх там, перед небесними воротами — і я, і мої вояки-соколи, і мої брати з Майдану. Тоді кожен відповість. А може, ще й раніше зустрінемо». 

Якось прочитав в Інтернеті, що українці стають «більш помітними» у Нью-Йорку. Не знаходячи надійного місця(?) для вкладення капіталів на Батьківщині, вони інвестують у нерухомість та цінні папери США. Журнал Forbes, наприклад, повідомив, що в Нью-Йорку та Сан-Франциско за участі українців було здійснено нещодавно п’ять покупок нерухомості на суму 35 мільйонів американських доларів. 

Нещодавно депутати Київської міської ради прийняли рішення про перейменування частини вулиці Інститутської на алею Героїв Небесної Сотні. Такому рішенню депутатського корпусу варто аплодувати стоячи. Заради світлої пам’яті тих, хто віддав життя за краще майбутнє нашої країни. 

Винесене у заголовок незвичне слово походить від іншого, більш знайомого українцям — «бидло». Так у сільській місцевості ще й донині подекуди називають худобу.
Цим же словом під час перебування українських земель у складі Польщі наші західні сусіди іноді називали і людей. Причому незалежно від національної приналежності. Називали за те, що своєю поведінкою іноді уподоблювалися худобі. Наприклад, у шинку «перенедопивалися» горілкою. Тобто випивали її менше, ніж хотіли, але більше, ніж могли. З усіма можливими вихідними наслідками.
Та сучасний світ безперервно розвивається. А з ним — і бидло. Правильніше, назване від цього слова явище. Бидлянство нині різнопланове, різнобарвне, різнолике і різноманітне, як видове багатство тропіків.

Так колись казала моя покійна бабуся, коли йшлося про людей, які переймаються виключно власними клопотами і питаннями. Тобто їм байдуже, чим і як живе громада, сусіди, знайомі. Навіть одного разу, коли в нашому селі загорілася комора і всі селяни прибігли посеред ночі з відрами гасити полум’я, знайшлися гапки, які «не почули» шуму-гамору, а спокійнісінько спали до самісінького ранку.
Життя плине, минають роки, а гапки як були, так і залишаються. Звісно, в інших варіантах, формах і вимірах, але суть незмінна.
Особливо зримо і випукло помічаєш їх сьогодні, в цей важкий і драматичний для всіх нас час. Коли на сході вирує війна, гинуть співвітчизники, дедалі більше з’являється нових горбиків на кладовищах в усіх куточках України.

Софійці всього сім років, але мислить і діє вона абсолютно по-дорослому. Вона, молодша донька моїх знайомих із горопашної Горлівки — міста під контролем самопроголошеної «ДНР», почала писати традиційний лист Дідові Морозу ще у жовтні. Свої дії дівчинка пояснювала цілком логічно. По-перше, каже вона, оскільки пошта працює кепсько, важливе послання може застряти в дорозі. По-друге, Дід Мороз також повинен встигнути завчасно доставити подарунки через блокпости, на яких «фільтрують» усіх приїжджих та їхній вантаж. А по-третє… Одне слово, дитинча аж обурилося, що мама дивується такій поспішності. «Ти як маленька! — враз нахмурила вона брови. — А раптом бомба влучить у наш будинок і я не встигну написати й відправити цей лист?»  

Нині на українському сході російський агресор разом зі зграями своїх прихвоснів-терористів і сепаратистів роздмухав неоголошену війну. Гаснуть життя і наших воїнів, і мирних жителів. Кремлівські яструби хоч би як розфарбовували пір’я, у різні історичні часи та епохи завжди гострили свої кігті, проявляли хижі наміри до всього, що пов’язане з Україною, її народом. У листопаді тепер День Гідності та Свободи і День ушанування пам’яті жертв голодоморів. 

Рідний дядько одного мого знайомого за радянських часів відсидів 11 років у колонії суворого режиму за розкрадання соціалістичної власності в особливо великих розмірах. У суді чоловік не визнав себе винним, бо, бачите, він не «розкрадав соціалістичну власність», а «допомагав» колгоспникам, скуповуючи в них яблука, які просто осипалися б та погнили в саду. І те, що товар потім його спільники перепродували на одному з ринків у Києві, він теж не вважав за злочин. «У незалежній Україні цим займаються тисячі людей. Але їх ні розкрадачами української власності, ні спекулянтами чомусь не називають. Всі гордо себе називають підприємцями». 

У тоталітарній державі, якою є нинішня Росія, лише непересічні особистості можуть зберегти внутрішнє «я» від стереотипів, що їх нав’язує кремлівська влада. У більшості ж творчих людей і виходить, як у… куртизанок: спочатку — для власного задоволення, потім — для задоволення інших, а ще через якийсь час — уже заради грошей. 

Особисто в мене впевненості у тім, що на місця люстрованих прийдуть кращі, — немає. Причина проста — жодних критеріїв відбору цих самих «нових». У цьому наочно переконався, спостерігаючи, як відбувався конкурс на заміщення вакантних посад директорів національних природних парків. Відповідальне за ці парки Мінприроди провело його у фактично закритому режимі.
Попри неодноразові звернення, мені так і не вдалося змусити керівництво міністерства оприлюднити дані про претендентів (посилаються на закон про персональні дані); занести, за прикладом офісу омбудсмана, до складу такої комісії представників ЗМІ та НУО; опублікувати на сайті міністерства за тим же прикладом оголошення про конкурс та наказ щодо його проведення.